Мураха

Левко сидів посеред оксамитового килима, притиснутий до підлоги вагою власних думок. Стіни бібліотеки, створені його ж его, не просто тиснули — вони голосно цитували його ж нотатки, від яких в’яли навіть паперові шпалери.

— «Я — єдиний справжній геній у цьому богом забутому селі, а ці люди — лише декорації до мого величного життя», — процитувала стіна над лівим вухом Левка голосом самого Левка, тільки в сто разів писклявішим.

Марися, яка в цій розкішній залі виглядала як сільська голова на балу у Версалі, лише презирливо дивилася на письменника.

— Слухай, — промекала вона, випльовуючи шматок золотого тиснення, — я, звісно, бачила різних хворих, але ти — перший, хто примудрився зробити собі вбиральню з власних думок. Ти що, серйозно вважав, що ці «геніальні» роздуми про те, як ти гарно виглядаєш у профіль, — це література?

— Це був чернетковий варіант! — виправдовувався Левко, закриваючи обличчя книгою «Моя велич — мій тягар».

— Чернетковий варіант чого? — втрутився чоловік у капелюсі, перегортаючи книгу, яка висіла в повітрі поруч із ним. — «Чому баба Марія не оцінила мій новий шарф»? О, Левку, це розділ, де ти пишеш, що вона «проста селючка, яка не тямить у високій моді». Хочеш, зачитаю вголос? Слухачі, як думаєте, варто?

Три Тіні без облич дружно закивали. Одна з них, яка до цього виглядала найповажніше, раптом підняла книгу і почала імітувати Левків пафосний тон: — «Сьогодні я знову страждав. О, цей біль! Я пив чай із таким сумом, що навіть ложка в чашці зігнулася від моєї внутрішньої трагедії».

Тіні почали реготати — це був такий неприємний жалюгідний скрип, наче бляшанки розсипаються в тазу.

— Та замовкніть ви! — Левко вскочив на ноги, але перечепився об килим і впав носом прямо в стос власних мемуарів. — Я був молодий! Я шукав себе!

— Ти шукав себе, а знайшов лише величезну купу нарцисизму, — Марися підійшла і почала копитом перегортати сторінки, що валялися навколо. — О, глянь, тут про те, як ти хотів написати роман про «муки творця», але забув, про що писати, бо весь час пішов на вибір чорнила.

Чоловік у капелюсі підійшов до Левка, який уже не знав, куди сховатися від сорому. — А знаєш, Левку, що найсмішніше? Ти так старався бути «глибоким», що забув найпростіше: люди сміються не з того, що ти страждаєш, а з того, як ти намагаєшся переконати їх у своїй божественності, будучи звичайною людиною, яка просто забула, де в неї стоять капці.

Левко відчув, як до нього підступає істеричний сміх. Це було так безглуздо. Весь цей пафос, вся ця бібліотека, всі ці «геніальні» висновки — це була просто декорація для людини, яка боїться вийти в крамницю за хлібом, бо там треба буде сказати «дякую» реальній людині, а не вигаданому персонажу.

— Добре, — сказав він, витираючи очі від сміху, що змішувався зі сльозами. — Ви перемогли. Я — придурок. Бовдур із величезною бібліотекою дурних думок. Задоволені?

— О, це вже прогрес! — Марися задоволено мекнула і погризла корінець книги «Левко — пророк сучасності». — Бачите, він нарешті визнав, що він звичайний земний дурник, а не космічна істота. Тепер ми можемо почати справжню роботу, чи будемо далі чекати, поки ти народиш ще щось «величне»?

— А що, — голос чоловіка в капелюсі став серйознішим, — ти можеш згадати хоча б одну думку, яка не була б про тебе, твої страждання чи твій шарф? Щось, що змусило б тебе відчути себе не центром всесвіту, а його частинкою?

Левко замовк. Він почав перебирати в голові мільйони своїх думок. Всі вони були про нього. Але раптом… він згадав. Як він малим стояв у садочку, і сонце гріло йому потилицю, і він не думав про те, як виглядає. Він просто дивився, як мураха тягне крихту хліба.

— Мураха, — тихо сказав він. — Я пам’ятаю мураху.

Книги на полицях раптом завмерли. Шепіт Тіней стих.

— О, — Марися здивовано підняла вухо. — Нарешті щось їстівне для душі. Мураха, кажеш? Ану розказуй, що ти про неї думав, тільки без «історичної важливості»...