Бібліотека пихи

Тим часом Левко, натхненний легкістю того, що думки таки матеріалізуються, пригадавши момент зі свічкою і намагаючись забути про пихату Незнайомку, дозволив собі розкіш мріяти. Він подумав про щось велике — про те, чого йому так бракувало в цій глушині: про бібліотеку. Про запах старої шкіри, про тишу, яка важить більше, ніж золото, про високі стелажі, що сягають самих зірок.

І стіни лікарні почали розсуватися.

Це не було схоже на ремонт чи перебудову. Це нагадувало те, як розквітає папороть у прискореному темпі. Зі шпалер почали проростати дубові полиці, вкриті лаком, що пахне смолою. Стеля здійнялася вгору, перетворюючись на готичне склепіння. Підлога, раніше встелена витертим лінолеумом, укрилася важким оксамитовим килимом.

— Оце так... — прошепотів Левко, відчуваючи, як його власна пиха знову піднімає голову. Він відчув себе архітектором усесвіту. — Я можу все.

Але тієї ж миті він помітив: разом із полицями з’явилися й книги. Тисячі книг. І кожна з них була написана його почерком. На кожній обкладинці красувалося його ім’я.

Марися, що тепер виглядала в цій величній залі як дивна пляма, підійшла до найближчого стелажа й витягла одну книгу. Вона розгорнула її, і звідти вилетіло щось схоже на чорний дим.

— Левку, — голос кози здригнувся, — ти хотів «великого»? Ти отримав. Тільки подивися, що всередині.

Левко підійшов і зазирнув у книгу. Рядки бігли перед очима, але це не були твори. Це були його думки. Ті самі, які він намагався приховати навіть від самого себе. Його заздрість до успішніших колег. Його страх перед тим, що він нікчема. Його зверхнє ставлення до людей, які його годували. Все це було записано, надруковано й виставлено на полиці його власної ілюзорної бібліотеки.

— Це… це не мало з’явитися! — вигукнув він.

— Це думки, Левку, — Чоловік у капелюсі з’явився біля великого вікна, крізь яке замість саду тепер було видно безодню. — Ти хотів великого? Ти створив храм для свого его. І тепер ти змушений будеш прочитати все це. До останньої сторінки.

Слухачі — ті самі тіні без облич — раптом виступили зі світла свічок. Вони підійшли до полиць і почали витягати книги. Вони відкривали їх, і в кімнаті залунав шепіт. Сотні голосів одночасно зачитували його найпотаємніші страхи та дріб’язкові образи.

— Припиніть! — закричав Левко, затискаючи вуха. — Я не це мав на увазі!

— А реальність не запитує, що ти мав на увазі, — відрізала Марися, і в її голосі вперше прозвучала нотка знущання. — Вона виконує те, що ти подумав. Ти подумав про «велич» — і отримав музей своєї пихи.

Бібліотека почала стискатися. Стіни, вкриті його ж ганебними думками, почали тиснути на нього, звужуючи простір. Чоловік у капелюсі спостерігав за цим, як за цікавим експериментом.

— Друге випробування, Левку, — сказав він, дивлячись, як Левко опиняється в пастці власних амбіцій. — Ти хотів керувати сюжетом? Тоді навчися бути чесним із тими, про кого пишеш. А перш за все — із самим собою. Якщо ти не знайдеш у цій купі мотлоху хоча б одне щире слово, ця бібліотека стане твоєю могилою.

Левко впав на коліна посеред оксамитового килима. Навколо нього шепотіли його ж власні приховані думки, а Марися дивилася на нього з сарказмом: — Ну що, письменнику, як тобі твій «бестселер»? Чи тепер ти нарешті зрозумів, чому я казала, що гучні думки — це небезпечно?

Левко вхопився за першу-ліпшу книгу, сподіваючись знайти там хоч щось, крім отрути. Йому потрібно було знайти бодай одну справжню думку, поки стіни не зійшлися остаточно.