Камертон

У снах Есмеральда проживала своє життя, яке в реальності було не можливим...Тут Марко ставав дедалі чіткішим. Він вже  не просто стояв у кутку, він сидів на краю її ліжка — невагомий, як спогад, але з таким самим поглядом, що колись змусив її повірити в Кохання...

— Ти не для того їх пишеш, Есю, — шепотів він, і його голос розходився по палаті, як шепіт  в порожнечі. — Ти ховаєш свою біль...як сміття під килим. Надто боїшся, що світ побачить, яка ти справжня... Опублікуй це. Нехай люди дізнаються, що "ідеальна відсутність" — це лише назва твого страху.

Есмеральда здригалася уві сні. Публікація означала розкрити правду...душу. А як відкриєш її — вона знову почне кровоточити...

Тим часом у лікарні коїлося щось незрозуміле...

Пацієнт із сусідньої палати, Петро, який не розмовляв п’ять років, прочитав її невелике оповідання про «чоловіка, що повернувся додому під дощем». Наступного ж ранку Петро підійшов до вікна, побачив дощ і раптом почав голосно кликати дружину, яку ніхто не бачив біля лікарні вже цілу вічність. Через годину вона справді з’явилася на порозі, хоча жила на іншому кінці сусіднього села.

Медсестра Олена, яка плакала над рядками Есмеральди про «забуту стрічку», через день випадково знайшла у кишені свого старого халата саме її, яку загубила в дитинстві.

Слова Есмеральди перестали бути просто текстом. Вони стали камертоном, що налаштовував реальність.

Лікарі забили на сполох. Вони почали помічати, що пацієнти, які читали її записи, одужували швидше, ніж дозволяла медицина, або, навпаки, починали поводитися дивно — шукати давно втрачене, прощати те, що не прощається. Головний лікар, той самий чоловік із втомленими очима, зайшов до неї в палату з повною папкою її аркушів.

— Есмеральдо, — він поклав листи на стіл. Його руки тремтіли. — Що ви пишете? Чому пацієнти, прочитавши це, змінюються? Чому… чому в кімнаті пахне тим, про що ви пишете?

Вона підняла на нього очі. За її плечем, у невидимому для лікаря вимірі, стояв Марко і ледь помітно кивав.

— Я не пишу вигадки, — сказала вона, і її голос прозвучав набагато доросліше, ніж будь-коли. — Я просто вивільняю те, що люди намагаються заштовхати якомога глибше. Коли біль стає словом, він втрачає владу над людиною.

— Ви небезпечні, — відрізав лікар, хоча в його голосі було не стільки гніву, скільки страху. — Ви змінюєте хід речей. Ми мусимо ізолювати ці папери.

— Не можна ізолювати істину, — Есмеральда ледь посміхнулася. — Ви хочете забрати в мене папір? Заберіть. Але поки я дихаю, я буду писати це на стінах, на воді, у вашій пам’яті.

Марися, що сиділа в кутку, раптом підвелася. Вона не стала жувати халат лікаря — вона була занадто вищою за цей примітивізм. Коза підійшла впритул, зухвало дивлячись лікарю прямо в очі, і зневажливо пирхнула, ніби підписуючи вирок його обмеженому розуму. У її зіницях спалахнув золотавий вогонь. Марися чхнула, і по кімнаті розлетілися іскри, що на мить висвітлили силует Марка-листоноші , якого не  бачив ніхто крім Есмеральди...

Лікар відсахнувся від роздратування: відповідь на питання він так і не знайшов... . Есмеральда залишилася зі своєю таємницею....чи то божевіллям... Хто зна...