Тиша

Есмеральда звала свого вигаданого листоношу Марком. Це була її власна, вистраждана гра: перетворити людину, що зрадила її, на людину, яка носить їй листи з усього світу. Це було геніально, не знаходите? ...Вона так глибоко повірила у власну вигадку, що її підсвідомість почала витісняти реального Марка з пам'яті, замінюючи його на той світлий, поштовий образ, який ніколи не мав права на зраду.

А коза… Маріся ніколи не розмовляла з нею. Можливо, вона знала те, чого не знали лікарі: щойно вона заговорить, Есмеральда одразу зрозуміє, що її світ — це лише гра уяви. Коза була єдиною живою істотою, яка не належала ні до реальності лікарів, ні до світу Есмеральдиних ілюзій. Вона була спостерігачем, який просто чекав, поки слова письменниці нарешті стануть справжніми.

З часом Марко-листоноша почав зникати з денного світла. Він більше не стояв біля шафи з ліками, не торкався її плеча, коли вона сиділа вдень. Він приходив тільки тоді, коли віки ставали важкими — у сни. Він ставав частиною її нічних мандрів, стаючи дедалі примарнішим, дедалі недосяжнішим.

Лікарі, побачивши, що Есмеральда стала тихою, покірною і більше не намагається «викреслювати» світ, нарешті здалися. Вони почали давати їй папір і перо.

— Нехай пише, — сказав головний лікар, спостерігаючи, як вона старанно виводить рядки. — Це її єдиний спосіб випустити пару. Вона безпечна.

І справді, Есмеральда була неперевершеною. Її твори, які спочатку вважалися «маячнею божевільної», почали передавати з рук у руки. Спочатку медсестри, потім інші пацієнти — люди, які самі були зламані життям, знаходили в її текстах щось таке, що змушувало їх плакати. Вона не писала про кохання в загальних рисах. Вона писала про біль, який стає прозорим, про зраду, яка перетворюється на пил, і про листи від людей, які ніколи не повернуться...Але в них було щось таке щире і глибоке, що прагнула душа читача, таке справжнє і таке недосяжне....

Пацієнти називали її «нашою казкаркою». Вони приносили їй цукерки, тістечка, просили написати для них листи їхнім рідним, яких вони теж, можливо, ніколи не побачать. Есмеральда не відмовляла. Вона ставала посередником між їхніми зболеними душами та світом, який їх забув.

Але сама вона залишалася в полоні свого сну. Щоночі, коли вона засинала, вона знову зустрічала Марка. Він був уже таким далеким, таким мерехтливим, що вона ледь могла вловити його обриси.

— Ти пишеш для них, — казав він у її сні, тримаючи в руках уявний конверт. — Ти даєш їм надію. Але чому ж  ти жодного разу не написала мені листа, який би був не про біль, а про прощення?

Вона прокидалася в холодні лікарняні ранки, серце колотилося від відчаю. Вона хотіла б пробачити, але не вміла. ... не могла дай не хотіла....У її реальному світі прощення було синонімом повторної зради, на яку вона не була готова...

Маріся, яка все так само приходила в кімнату, спокійно жувала кутик її нового блокнота, на якому було написано: «Для тих, хто втратив себе». Вона не розмовляла, але в її очах, коли вона дивилася на Есмеральду, читалася така глибина, ніби коза знала, що цей перший день, коли лікар дав їй перо, був початком її кінця — або її справжнього визволення...