Солодкий яд

Левко влетів до кімнати, важко дихаючи, наче за ним гналися всі чорти Старих Верб. Він кинувся до столу, щоб занотувати бодай одну пристойну думку , яка нарешті прийшла в голову і не була схожа на чергове ниття, і... заціпенів. На полях його вчорашнього «світлого» тексту, над яким він витискав із себе позитив, як останню пасту з тюбика, красувався нахабний золотистий напис. Чорнило ще волого блищало, наче свіжий мед, а поруч, прямо на сторінці, лежала сушена квітка магнолії, від якої йшов солодкий, аж нудотний аромат.

«Те, що ти пишеш — безглуздо і не цікаво».

— Що це за... — Левко аж поперхнувся повітрям. — Хто це посмів?! Який нахаба вирішив, що він тут головний редактор моїх творів?! Спочатку мені розказують, як треба писати, лізуть у душу зі своїми порадами, а потім ще й знущаються, що це не цікаво?! Та як вони взагалі сміють?!

Він схопив блокнот, наче збирався його роздерти. Лють закипала в ньому миттєво. Його особистий простір, його останній сховок був не просто порушений — він був цинічно спаплюжений чиєюсь самовпевненістю.

— Ей, коза! — крикнув він у бік Марисі, яка незворушно спостерігала за його істерикою з кутка. — Ти бачила, хто тут лазив? Хто цей анонімний критик, якому життя замало, що він у мій блокнот своїми брудними лапами лізе?!

Марися навіть не поворухнулася. Вона лише виразно зітхнула, елегантно переставила копито і зміряла його зневажливим поглядом.

— По-перше, якщо ти козел, то не треба інших обзивати, — саркастично поправила вона, навіть не моргнувши оком. — А по-друге, у мене є ім’я. Марися. Закарбуй це собі на носі, якщо він у тебе ще не відвалився від злості.

Вона отримувала неймовірне задоволення від цього видовища. Ах, як цій застиглій лікарні не вистачало такого живого, щирого спектаклю! Схоже, ця історія тільки набирала обертів, і Марися була готова насолодитися кожною секундою того,як вона розвивалася.

— Це Есмеральда була, — докинула вона, мружачись від задоволення. — Наша місцева «дивачка». Каже, що твої спроби бути добрим на папері схожі на дешевий сироп. Вона доречі, визнає тільки те кохання, яке не знає про твоє існування. Щоб тільки зітхання, трагедія і ніякої реальності.

— Есмеральда? — Левко витріщився на козу. — Що за дике ім’я? І звідки в неї стільки нахабства? Ким вона себе взагалі вважає?!

-Да як і ти себе, - великою письменницею,-відповіла єхидно Марися...

Левко відчув, як злісний  вогонь пробігся по жилах. Ах так? Романтику вона любить? Ідеальну, недоторканну і засушену, як оця квітка? Ну, тримайся, пані... як там тебе! Нахабу треба поставити на місце, і я зроблю це так, що в неї серце стиснеться від його дифірамб!

Він занурив перо в чорнильницю так глибоко, що аж бризки полетіли на стіл. Папір затріщав під натиском.

«Шановна пані Незнайомко! — почав він розмашистим, отруйним почерком. — Ви кажете — не цікаво? А що може пані, яка вміє лише розмазувати соплі по бумазі у своїх незаурядних романчиках, знати про справжню цікавість? Ваша "ідеальна" теорія кохання — це мямлі старої діви, на яку ніхто не звертає уваги. І саме таким чином ви вирішили привернути до себе мою увагу? Ну, якось це занадто примітивно, навіть для вашого рівня. Тож купіть собі дзеркало і милуйтеся — там ідеальна пара для вашого нахабства. Не треба порушувати мій простір, коли самі не варті навіть того паперу, на якому нахабно нашкрябали брехню...

Він кинув перо на стіл. Повітря в кімнаті раптом завібрувало.

— Оце вже інша справа, — схвально мекнула Марися, і в її очах промайнув справжній сарказм. — Тільки дивись, Левку. Вона таких ляпасів не прощає. Від її наступного напису в тебе може не тільки блокнот, а й самооцінка тріснути.

— Хай тріщить! — відрізав Левко, дивлячись на пожовклу квітку магнолії так, ніби це був речовий доказ у справі про державну зраду. — Принаймні, тепер я знаю, кого виводити на чисту воду! Це ж треба — залізти нахабно у святиню святинь і там розмазувати своїми брудними руками каляки-маляки!

Він буквально відчував, як його творче «Я» стає дибки. Для Левка блокнот був не просто папером, це був його вівтар, його останній бастіон, де він намагався склеїти докупи своє розбите життя. А ця... ця аматорка «ідеальних страждань» прийшла і наплювала прямо в душу, ще й медом зверху полила для більшого знущання.

— Спаплюжити такий фінал! — прошипів він, розтираючи між пальцями одну з пелюсток магнолії. — Вона думає, що її «не цікаво» — це вирок? Та вона просто не бачила справжньої люті скривдженого автора!

Марися спостерігала за цією бурею в стакані з неабияким апетитом. Вона підійшла ближче, демонстративно поправила вухом невидиму корону і видала такий звук, що Левку здалося, ніби над ним сміється сам диявол у цапиній шкурі.

— Ой, тримайте мене семеро, бо зараз обпісяюся від сміху, — мекнула коза, мружачи свої жовті очі. — Ти б бачив своє обличчя, Левку. Ти зараз більше схожий на скривджену дитину, в якої відібрали улюблену пасочку в пісочниці, ніж на грізного месника. «Святиня святинь», кажеш? Та Есмеральда твою святиню на сніданок з’їла і навіть не гикнула. Для неї твій блокнот — це просто ще один майданчик для ігор. І, судячи з усього, ти їй уже страшенно набрид своєю правильністю.

Левко різко розвернувся до неї, стискаючи перо так, що воно ледь не хруснуло.       — Подивимося, кому стане нудно першому, — процідив він крізь зуби. — Нахабу треба поставити на місце. І я зроблю це так красиво, що вона сама захоче спалити свої «соплі на бумазі» від сорому.