Божевілля

Після того вечора Есмеральда більше не писала про зорі. Вона взагалі перестала писати про людей. Її роман про «ідеальне кохання» перетворився на щоденник «ідеальної відсутності».

Село, яке раніше здавалося їй колискою, тепер стало для неї в’язницею. Вона бачила Марка щодня. Він знову ходив тими ж стежками, але тепер поруч із Явдохою. Він не дивився в очі. Він уникав її, як уникають сорому, що не хоче змиватися.

Есмеральда почала змінюватися. Її яскраві сукні, розшиті польовими квітами, стали тьмяніти, ніби вона власноруч виполювала з них життя. Вона перестала вітатися з сусідами, бо кожне «добридень» здавалося їй гострим лезом.

— Навіщо ти так з ними? — питала її мати, дивлячись, як донька сидить у напівтемряві, розмовляючи сама з собою.

— Я вчуся не бути тут, — відповідала Есмеральда, не підводячи голови. — Якщо мене немає — значить, мені не можна завдати болю.

Вона почала створювати свій світ навколо. У її кімнаті з’явилися дивні речі: сушені метелики, пришпилені до паперу, записки до людей, яких не існувало, і нескінченні рядки про те, як чудово було б ніколи не зустрічатися. Вона винайшла формулу «безпечного кохання»: чим більше ти боїшся людини, тим більше вона стає частиною твоєї уяви, а в уяві її можна контролювати. Вона могла наказати Марку в своїй голові просити вибачення тисячу разів, і він це робив. Але реальний Марк просто проходив повз.

Її страждання стало її релігією. Вона перестала їсти, бо їжа повертала її до тілесності, а тіло — це те, що можна поранити. Вона почала «викреслювати» реальність. Коли хтось стукав у двері, вона викреслювала цей звук у своєму блокноті, і згодом люди справді перестали її чути. Вони проходили повз її хату, ніби там ніхто не жив.

Одного разу взимку село прокинулося від того, що в хаті Есмеральди пахло не димом з печі, а… літом. Тим самим чебрецем, який вони колись збирали з Марком. Люди увірвалися всередину і побачили стіни, повністю списані маленьким, гострим почерком. Вона не просто писала роман — вона розчиняла власну особистість у словах, залишаючи після себе лише порожню оболонку.

Есмеральда сиділа посеред кімнати, дивлячись у стіну, яка для неї була дзеркалом, а для інших — просто побілкою. Вона не впізнала нікого. Її погляд був спрямований у точку, де реальність перетиналася з її блокнотом.

— Вона зламалася, — тихо сказав місцевий фельдшер, опускаючи руку на її плече. — Вона просто викреслила світ із себе.

Її забрали до лікарні на пагорбі — тієї самої, де через багато років оселиться Левко. Для села вона стала «божевільною Есмеральдою», яка вміла розмовляти з метеликами, але ніколи не відповідала на питання про своє ім'я. Вона обрала лікарню як свій останній сховок, бо тут не було Марка, не було Явдохи, не було зрад. Тут було лише біле полотно стін, на яких вона продовжувала писати свою історію про «ідеальну відсутність».

Вона була щаслива у своєму божевіллі. Адже там, у своїй голові, вона досі була вісімнадцятирічною дівчиною, яка тримає за руку людину, що ніколи, ні за яких обставин, не зрадить її...