Зрада

Ярмарок у Старих Вербах зазвичай був подією, де збиралося все село — від багатих господарів до тих, хто не мав нічого, крім власної гордості. Есмеральда, тримаючи свій блокнот притиснутим до грудей, як найдорожчий скарб, відчувала: цей день стане початком їхнього справжнього, вже офіційного щастя.       Марко був поруч. Він був такий реальний, такий теплий, що вона на мить заплющила очі, вдихаючи аромат його сорочки, випраної в річковій воді.       — Я сьогодні хочу прочитати тобі останній розділ, — прошепотіла вона, коли вони відійшли від галасливого натовпу до старих верб біля ставка. — Там, де ми… там, де ми назавжди.       Марко зупинився. Його обличчя в сутінках здавалося чужим — не тим, яке вона бачила в кожному слові свого роману.       — Чому ти так прагнеш закарбувати все на папері, Есю? — запитав він. — Хіба того, що ми відчуваємо зараз, замало?       — Мені страшно, що я забуду бодай краплю, — відповіла вона, щиро дивлячись у його очі. — Коли я пишу, я роблю нас безсмертними... Це наша історія, я хочу передати її нашим дітям.       Вона не бачила, як із натовпу, десь із темряви, за ними спостерігав хтось іще. Це була Явдоха — донька місцевого багатія, чий погляд завжди був сповнений холодної цікавості до всього, що їй не належало. Явдоха давно знала, що Марко — людина амбітна, і що його любов до «зіркової» Есмеральди — лише тимчасова зупинка перед тим, як покинути ці глухі Старі Верби.       Есмеральда, нічого не підозрюючи, розкрила блокнот і почала читати. Її голос був чистим і високим. Вона читала про те, як Марко тримає її за руку, як він клянеться, що навіть смерть не розлучить їх.       Раптом з-за дерев почувся глухий сміх. Це була Явдоха. Вона вийшла на галявину, тримаючи в руках папери — старі боргові розписки батька Марка.       — Гарно пишеш, Есю, — насмішкувато промовила Явдоха. — Тільки забула дописати, що твій Марко завтра вранці вирушає до міста, бо його батько продав його майбутнє моєму батькові, щоб покрити борги. Тож, Есю, казочкам кінець... а ти, бідолага, навіть того і не очікувала.       Марко не захистив її. Він навіть не подивився в її бік. Просто опустив голову, і в цей момент Есмеральда зрозуміла: він не бореться, бо вже давно обрав — не її, а свою свободу, яку викупить цими боргами.       — Ти написала нас ідеальними, — тихо сказав Марко, не піднімаючи очей. — А я — звичайна людина. Я не хочу бути героєм твого паперового світу, де треба бути правильним до гробової дошки. Це занадто прісно навіть для мене...       Він розвернувся і пішов слідом за Явдохою.       Світ, який Есмеральда будувала кожним словом, кожним реченням, кожною літерою, розсипався вщент. Вона стояла біля води, а в руках залишався блокнот, де на сторінці з написом «Назавжди» почало розпливатися чорнило. Воно не висихало, воно текло, наче чорна кров, забруднюючи її руки, сукню та долоні.       Вона не плакала. Просто відкрила блокнот на наступній порожній сторінці й почала писати. Але це вже були не слова про зорі.       «Сьогодні я зрозуміла головне правило, — вивела вона дрібним, гострим почерком. — Кохання існує лише тоді, коли воно ніколи не стає реальністю. Бо реальність — це зрада».       Того вечора з її блокнота зникло світло. Замість нього оселився холод, який з роками перетворить її на ту саму нестерпну, дивакувату Есмеральду. Вона житиме в стінах лікарні, більше не шукатиме ідеального кохання, а лише глузуватиме з нього...