РОЗДІЛ 14: СВІТЛО ПЕРЕД ЗАХОДОМ

Старі Верби колись пахли інакше... Тут не було задушливого запаху старої лікарняної фарби, а в повітрі не висіла важка, липка тиша. Тоді тут пахло свіжоскошеним сіном і чебрецем, що ріс просто під вікнами невеликої хати на околиці села. А аромат півоній та квітучих магнолій взагалі зводив із розуму...       Есмеральді — вісімнадцять. У неї в руках старенький блокнот із дивним запахом, а в голові — лише одна думка, така яскрава, що від неї можна було б запалити лампу посеред ночі.       — Пиши, Есю, пиши, — шепотів їй на вухо Марко, притримуючи за плечі. Його руки були грубі від роботи в полі, але торкалися паперу так обережно, ніби то було тонке крихке скло.       Есмеральда сміялася. Вона тоді не знала ніяких «чорних сердець» і не носила розтягнутих светрів. На ній була вишита сорочка, яку мати берегла до весілля, і стрічка у волоссі, що постійно сповзала на очі. Вона писала свій перший і останній роман. Історія була проста, як весняний дощ: хлопець із сусіднього хутора закохується у дівчину, яка вміє чути, про що говорять зорі.       Це не було вигадане кохання. Це був Марко.       — Ти робиш їх занадто добрими, — жартував він, заглядаючи в сторінки. — Люди подумають, що ми з тобою не з цього світу.       — Ми і є не з цього, — відповідала вона, притуляючись до його плеча. — Ми з того світу, де кохання — це повітря, в якому ми ширяємо, наче метелики...       Тоді вона була переконана: якщо зафіксувати щастя на папері, воно назавжди залишиться з тобою. Есмеральда писала день і ніч. Вона описувала кожну мить: як він дивиться, як пахне від нього сонцем, як він обіцяє, що ніколи й за жодних обставин не випустить її руку. Вона була впевнена: її роман — це оберіг. Поки вона пише про їхнє щастя, воно неушкоджене. Адже вона занотовувала душу і серце... кожну емоцію, пережиту з Марком.       Її герої були дзеркальним відображенням їхньої любові. Вони не знали розчарувань чи зрад. Есмеральда була «письменницею світла». Вона малювала словами ідилію, не підозрюючи, що занадто густе світло дає занадто глибоку тінь.       У той вечір, коли вона закінчувала останні глави, село гуло від підготовки до ярмарку. Вони з Марком сиділи на березі ставка, дивлячись, як місяць купається у воді.       — Ти мене ніколи не покинеш? — запитала вона, сама не знаючи чому. Це було перше зернятко сумніву, яке вона випадково посіяла у свій досконалий світ.       Марко усміхнувся, але якось дивно — самими кутиками губ, не торкаючись очей.       — Доки ти пишеш про нас, Есю, — сказав він тихо, — ми нікуди не подінемося.       Вона тоді не зрозуміла, що це було попередження. Вона сприйняла це як клятву. Есмеральда ще не знала, що в її блокноті вже з’являються перші сторінки, які почнуть перетворюватися на попіл, варто лише комусь іншому поглянути на її інтимний світ без належної поваги.