РОЗДІЛ 13: ПАПЕРОВА КВІТКА В ПЕТЛИЦІ ЧАСУ

Лікарня в Старих Вербах ніколи не була порожньою, навіть коли в ній затихав останній пацієнт. Стіни тут мали пам’ять гострішу за скальпель, а третя кімната в кінці коридору взагалі вважалася «зоною стихійного лиха». Саме там колись мешкала Есмеральда — жінка, яку в селі називали «міською дивачкою», а насправді вона просто мала занадто багато серця для такого маленького світу.

Есмеральда з’явилася не з дверей, а з нахабного протягу, що хряснув вікном, вириваючи аркуші з блокнота Левка. Вона не йшла — вона пливла в хмарі трьох розтягнутих светрів, на кожному з яких було вишито по одному чорному, як попіл, серцю.

Вона зупинилася посеред кімнати, де ще вчора сидів Левко, і принюхалася. В повітрі все ще висів запах його творчого роздратування та недописаних чернеток. — О, знову чоловічий дух, — пробурмотіла вона, дістаючи з кишені сушену квітку магнолії. — Всі вони пишуть про це, бо не вміють висловлювати свої думки, а тим паче показувати їх... Бо бояться, що любов виявиться занадто галасливою.

Есмеральда ніколи не писала про те, про що писав Левко. Вона писала про «ідеальне кохання». Її теорія була проста і водночас божевільна: справжнє кохання можливе лише тоді, коли об’єкт кохання не знає про твоє існування. Вона вірила, що щойно ти отримуєш взаємність, магія вмирає, перетворюючись на нудний побут.

Вона підійшла до столу Левка, обережно перегорнула сторінку його блокнота і зневажливо пирхнула. — Бідний хлопчику. Він хоче щастя, як хочуть кусень хліба.

Вона взяла перо, але замість чорнила вмочила його у власні сльози, які в її руках ставали густими й золотистими, як мед. На полях Левкового «позитивного» тексту вона вивела лише одну фразу, гостру, як лезо: «Те, що ти пишеш — безглуздо і не цікаво».

Есмеральда випрямила спину. Її погляд був таким гострим, ніби вона могла розрізати реальність навпіл, як черствий батон. Вона знала секрет цієї лікарні: тут час — це не лінія, а заплутаний клубок вовни. І поки Левко намагався «виправити» своє життя, вона просто чекала, поки її власне кохання до вигаданого персонажа нарешті знайде свою паперову розв’язку.

— Левку, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати, — ти не виправиш сюжет... Ти просто перенесеш його в іншу кімнату. А кохання… кохання не вимагає жертв. Воно просто існує.

Вона різко повернулася, і на мить здалося, що замість її тіні на стіні танцює зграя нічних метеликів. Есмеральда була тут, вона була частиною цього місця, і вона була набагато небезпечнішою за будь-якого привидного лиходія, бо була абсолютно, нестерпно закохана в саму ідею страждання.