РОЗДІЛ 12: КУТ НАДТО ГОСТРИЙ, ЩОБ НА НЬОМУ СИДІТИ

Відбитки на столі не зникали. Навпаки, вони почали світитися тьмяним, хворобливим світлом — точно так само, як пульсувала вчорашня думка. Левко дивився на ці маленькі «кроки», і в грудях знову закипало те саме знайоме відчуття: безпорадність, яка завжди перетворювалася на гнів.

Він підвівся і почав ходити по кімнаті. Підлога, як завжди, підігрувала йому, скриплячи в такт серцебиттю. «Тьху, знову за старе! — подумки вилаявся він. — Зараз ще трохи — і почну писати про самотність самотньої самотності. Треба з цим зав’язувати, поки мозок остаточно не зацвів».

— Ти знову думаєш про те, як тебе ніхто не розуміє? — Марися навіть не відкрила очей, але її вухо смикнулося в бік Левка. — Це дуже небезпечний стан, письменнику. Від нього люди стають або геніями, або просто занудами.

— Я не зануда, — буркнув Левко, зупинившись біля вікна. — Просто… ти розумієш, що таке писати все життя про те, як світ руйнується? Це не вибір стилю. ...Це мій персональний вайб! Коли весь світ навколо хитається, як п'яний віз на вибоїнах, ці похмурі рядки — єдине, що заважає мені просто гепнутися на підлогу і хоч якось відволіктися від буденності яку я проживаю безсенсовно....

Він притулився лобом до прохолодного скла. Перед очима, як на екрані, спалахнув спогад. Йому було десять. Він знайшов тоді стару скриню, набиту листами, які ніхто ніколи не відправив. Левко читав їх один за одним — сповіді самогубців, прокляття зраджених коханих, крики відчаю. Він читав — він пив цей біль. Тоді він вперше зрозумів: щастя — це коротка іскра, а страждання — це вічний двигун. Він почав дописувати ті листи, вигадуючи ще страшніші фінали. Саме тоді він зрозумів, що може бути Творцем... але Творцем пекла. Він приручив цей біль і реалізував на сторінках своїх книг. Звідки ті листи, ти запитаєш? Бабця працювала листоношею...Якимсь чином їх назбирала....

Марися відкопилила губу, збираючись видати чергову порцію філософського мекання, але Левко не витримав.

— Слухай, Марисю, а чого ти взагалі до мене причепилася? — вибухнув він, розмахуючи руками. — Що тобі від мене треба? Чому ти постійно кажеш цими своїми шарадами? Тобі що, нудно? Тобі нема куди піти? Чи твоя ціль звести мене з розуму?  Тобі не краще було б знайти собі якогось такого ж умного  козла і спілкуватися з ним про щось Вагоме ? Чи таких інтелектуалів у вашому селі просто не існує і ти єдиний екземпляр?

Коза повільно розплющила одне око і зміряла Левка поглядом, від якого в будь-якого іншого письменника випало б перо з рук. — Козла? — перепитала вона з такою іронією, що Левку стало соромно за свій примітивний гумор. — Левку, дорогий, знайти козла — не проблема, вони зараз всюди, навіть книги пишуть. А от знайти того, хто перестане виливати свої соплі на папір і почне нарешті бачити, що у нього під носом... це вже квест.

— Браво! — пролунав сухий оплеск біля дверей.

Чоловік у капелюсі стояв, спершись на одвірок, і його тінь чомусь була значно довшою, ніж дозволяли закони фізики.

— Бачу, ви вже перейшли на рівень міжособистісних стосунків. Прогрес!

— А ви взагалі хто такий, щоб давати мені оцінки? — Левко пішов у наступ. — Вискакуєте з туману, робите загадкові обличчя... Ви що, теж з мого блокнота випали?

— О ні, — чоловік усміхнувся, і в його очах промайнуло щось гостре, як бритва. — Я — твій дедлайн, Левку. Тільки замість видавництва у мене — вічність.

— Чому я? — раптом запитав Левко , - Чому вся увага цих дивних Старих Верб прикута саме до мене? Чому не можна просто бути тим, ким я є — звичайним хлопцем, який пише сумні тексти? Що в цьому не так???

Чоловік у капелюсі  повернувся до Левка, і в його погляді спалахнув азартний вогник.

— Слухай, письменнику, ти ж приїхав сюди за натхненням? То черпай його повними жменями, поки дають! — він широким жестом обвів похмуру кімнату, яка раптом здалася Левку декорацією до дешевого хорору і в його погляді спалахнув азартний вогник.

— А з чого мені його черпати? — буркнув Левко, дивлячись на порожню чорнильницю та козу, що вже почала підозріло приглядатися до його лівого черевика. — З оцих стін чи з твоїх загадок? Тут же нічого, крім туману і дивних бабів, немає! Може, мені натхнення у Марисі позичити? Вона ж у нас ходяча енциклопедія ...

Левко обернувся до кози, яка знову зібралася щось пафосно мекнути.

— Марисю, от чесно, твоє занудство навіть святого з терпіння виведе! Тобі б і справді козла знайти під стать. Такого, знаєш, в окулярах, щоб він тобі цитував Канта, поки ви капусту жуєте. Чи в Старих Вербах навіть козли розбіглися, щоб твоїх лекцій не слухати?

Коза лише презирливо чхнула, ніби натякаючи, що Кант для неї — це початкова школа.

— О-о-о, не кажи так... — Чоловік у капелюсі загадково примружився, ігноруючи перепалку з Марисею. Він нахилився до самого вуха Левка, обдавши його запахом  старого паперу та прілого листя верби, що пролежало у болоті тисячу років. — Тут є одна особа, яка тобі його подарує. Таке натхнення, що твій блокнот сам почне горіти в руках...

Варто було йому це сказати, як Марися раптом голосно і дуже скептично мекнула, наче коментувала якість почутої брехні.

— Ммммм, — прошепотів гість, і в цьому звуці почулося шелестіння старих сторінок, що самі собою гортаються на горищі. — Початок обіцяє бути захоплюючим, друже! Ти тільки-но замахнувся пером на власну тінь, а вона вже гострить зуби, щоб відкусити шматок твого майбутнього бестселера!..