РОЗДІЛ 11: ЧОРНИЛО З ПРИСМАКОМ ПОПЕЛУ

Левко вмочив перо в чорнильницю, яка з ранку мала вигляд звичайної скляної баночки, але тепер, при світлі свічки, здавалася наповненою густою, майже смолистою рідиною. Він хотів написати про сонце. Про тепло. Про те, як баба Марія пече хліб і як пахне в селі медом.

Він вивів першу літеру: «С».

Чорнило на папері раптом почало вигинатися. Воно не лягло рівним рядком, а розпливлося в дивну, колючу форму. Левко здригнувся, але продовжував тиснути на перо: «Сонце».

Папір під літерою «е» почав тліти. Не горіти — саме тліти, випускаючи цівку сірого диму, яка пахла старим папером і порохом.

— Не виходить? — донісся з кутка голос кози. Вона лежала, заплющивши одне око, і виглядала так, ніби знала цей фінал ще до того, як Левко відкрив блокнот.

— Це просто… просто неякісний папір, — зціпив зуби Левко. Його рука здригнулася. Він намагався витиснути з себе позитив, але всередині, десь на рівні діафрагми, оселився важкий, холодний камінь. Це був страх. Страх того, що якщо він перестане писати про біль, він просто перестане бути письменником. Бо хто він без своїх драматичних сюжетів? Просто чоловік у занедбаній лікарні, який розмовляє з козою.

Він знову вмочив перо. Тепер він написав: «Він був щасливий».

Слово «щасливий» затремтіло, почало роздуватися, як пухир на опіку, і раптом лопнуло. З нього вилетіла чорна моль — велика, з пошарпаними крилами. Вона почала кружляти над столом, залишаючи після себе дрібний чорний пил, який осідав на Левкові пальці.

— Ти знову за своє, — прошепотіла думка, що сиділа на краю столу, знову згорнувшись у тьмяний клубочок. — Ти не пишеш щастя, Левку. Ти його імітуєш. А тут фальш відчувається миттєво.

— Я хочу написати щось інше! — вигукнув Левко. — Чому воно перетворюється на попіл?

— Бо ти не віриш у те, що пишеш, — відповів знайомий голос від дверей.

Чоловік у капелюсі стояв, притулившись до одвірка. Він не зайшов у кімнату, просто спостерігав, як чорна моль б’ється об скло вікна.

— Ти хочеш «світла» як цукерку, — вів далі чоловік. — Ти хочеш з’їсти її і стати іншим. Але ти не змінив рецепт свого життя. Ти все той самий письменник, який чекає на трагедію, щоб відчути себе живим. Твій блокнот — це твоя фортеця. Поки ти тримаєшся за старі сторінки, нові не з’являться.

Левко відкинув перо. Воно впало на підлогу, залишивши чорну пляму на дошці.

— Як же тоді змінити це? — він підвів очі на чоловіка. — Якщо я викину старе, у мене нічого не залишиться.

— А ти спробуй, — сказав чоловік у капелюсі. — Залишся ні з чим. Може, саме тоді ти нарешті побачиш, що відбувається... коли ти не намагаєшся перетворити це на літературу.

Він зник, а Левко залишився сидіти перед своїм спаленим текстом. Поруч, на столі, лежала та сама пляма від пера, яка почала повільно розповзатися, набуваючи форми… відбитків чиїхось ніг. Відбитків, що вели прямо до його ліжка....