РОЗДІЛ 10: СТАРА КНИГА, ДЕ НЕМАЄ СЛІВ

Левко відвернувся від хаосу, що творився на подвір’ї — синіх ґудзиків, квітучих дахів і здивованих бабів. Він влетів у свою кімнату, зачинив двері й важко осів на підлогу, притулившись до холодної стіни. Серце калатало десь у горлі, як спійманий горобець.

Він підтягнув до себе стару дорожню валізу — єдину річ, яку привіз із собою з міста. Клацнули замки. Всередині, серед пом’ятих сорочок та пачок дешевих цигарок, лежав товстий блокнот із витертою шкіряною обкладинкою.

— Ну що, старий, — прошепотів він до блокнота, — знову ти?

Левко гортав сторінки. Його почерк, колись гострий і впевнений, з кожним розділом ставав усе дрібнішим, поки не перетворився на безглузді каракулі. Це була історія, яку він писав два роки. Тексти були важкими, депресивними, просякнутими безнадією, від якої хотілося заплющити очі. Його герої — нещасні, покинуті всіма душі — страждали на кожній сторінці, хоча зовсім не були винні в тому, що їхній автор вирішив зробити з болю свій головний інструмент. Левко просто виливав на них власну порожнечу, змушуючи їх нести тягар, який не належав їм.

Він приїхав у Старі Верби не випадково. Колись він натрапив на дивний блог одного письменника-самітника, який теж шукав натхнення у глушині. Той писав про місце, де «слова набувають ваги». І він справді знайшов те, що шукав... йому допомогли знайти шлях сюди ті, хто чує шепіт паперу.

— Я приїхав, щоб довести собі, що слова — це не просто літери, — зізнався він порожній кімнаті. — Я хотів стати Творцем своєї маленької історії.

Але тепер, дивлячись на цей блокнот, він відчув не гордість, а відразу. Усі його попередні напрацювання здавалися йому набором вимучених страждань. Він плекав песимізм, бо думав, що тільки в темряві ховається істина. Левко привіз цей внутрішній морок у Старі Верби, і село, як величезне химерне люстро, просто віддзеркалило йому все те, що він так старанно виписував.

Коза Марися, яка якимось дивом опинилася всередині, обережно підійшла до валізи. Вона понюхала блокнот і знову зневажливо фиркнула.

— Ти приїхав сюди як хворий, що шукає не лікаря, а того, хто скаже йому, що хвороба — це геніальність, — промекала вона, дивлячись на Левка своїми мудрими, майже людськими очима. — Ти катував своїх героїв, бо сам хотів страждати, щоб почуватися особливим. Ти виливав на них свою зневіру, хоча вони заслуговували на бодай один промінь сонця.

Левко закрив блокнот.

— Я хотів написати бестселер, Марисю.

— Ти хотів продати свій відчай, — відрізала вона. — А це місце не терпить брехні. Тут думки стають реальними. Ти подумав про безглуздя — ти отримав ґудзики. Ти плекав у собі темряву — і вона почала наповнювати твою кімнату.

Левко встав, підійшов до вікна і знову глянув на вітряк, що безглуздо обертався. Він зрозумів: чоловік у капелюсі не просто «грався». Він був чимось на кшталт іспиту для Творця-початківця. Якщо Левко не змінить зміст свого блокнота — якщо не змінить те, що він відчуває до своїх героїв — то це село просто поглине його, зробивши частиною свого дивного, вічного, абсурдного карнавалу.

— Я приїхав сюди писати книгу, — тихо сказав Левко, проводячи рукою по обкладинці блокнота. — А виявилося, що я приїхав, щоб навчитися жити.

Він взяв аркуш чистого паперу. Відклав перо, яким малював безнадію. Взяв інше.

— Може, спробуємо написати щось, від чого ніхто не постраждає? — запитав він козу.

Марися вляглася на підлогу, схрестивши передні ноги.

— Нарешті до тебе дійшло. Але будь обережний, Левку. Творити світло — це куди важча відповідальність, ніж описувати темряву. І «вони» обов’язково захочуть перевірити, чи ти справді віриш у те, що пишеш…