РОЗДІЛ 9: ЗАРУЧНИКИ ВЛАСНОЇ УЯВИ

…А що, якби...

Левко відчув, як у скронях пульсує гаряча кров. Йому набридло бути піддослідним кроликом у цьому дивному закладі, де лікарі носять капелюхи, а кози дають професійні поради.

— Холодний розум? — перепитав він, відчуваючи, як усередині прокидається азарт ідіота, що знайшов пульт від ядерної боєголовки. — Добре. Давайте перевіримо, на що здатна моя гарячка.

Він не просто подумав — він буквально «вистрелив» наміром у нічний сад. Він уявив, як усе це похмуре село, з його боргами, плітками та дірявими відрами, раптом перетворюється на одну велику, галасливу ілюстрацію до підручника з психіатрії. Земля під ногами не просто здригнулася — вона видала звук, схожий на глибоке зітхання втомленого санітара.

Село не злетіло. Але сталося дещо набагато гірше. Старий вітряк на пагорбі, який не бачив крил ще за часів царя Гороха, раптом почав крутитися з таким свистом, наче вирішив відкачати все повітря зі Старих Верб. А замість іскристого сміття з-під його жорен почали вилітати... медичні картки. Тисячі жовтих папірців закружляли над селом, наче зграя переляканих птахів.

Левко вхопився за перила ґанку, бо вони раптом стали м'якими, як гумові трубки крапельниць. — Зупиніть це! Що це за бісівщина?! — крикнув він.

Чоловік у капелюсі навіть не поворухнувся. Він підняв руку і впіймав один із папірців, що пролітав мимо. — «Діагноз: надмірна цікавість при дефіциті самоконтролю», — зачитав він без тіні посмішки. — Твоя думка була занадто «гучною», Левку. Ти хотів екшену? Ти отримав масовий сеанс групової терапії.

Але це був лише початок. З неба, замість дощу, почали падати... сині скляні ґудзики від лікарняних халатів. Вони з дзенькотом сипалися на дахи, забивалися в димарі й підстрибували на головах переляканих курей. Коза, замість того щоб панікувати, почала вправно згрібати ґудзики копитом у купу, наче готувала собі заначку на чорний день.

— Левку, ти хоч розумієш, що ти накоїв, генію клінічний? — промекала вона, намагаючись прожувати один із ґудзиків. — Тепер баба Марія замість того, щоб варити борщ, буде три дні вигрібати історію хвороб свого покійного діда з капусти! Ти перетворив село на філіал палати номер шість!

Біля криниці баби панічно намагалися відбитися від паперового дощу відрами. Це був хаос. Веселий, безглуздий і абсолютно некерований хаос, за який Левко тепер відповідав кожною клітиною свого тіла.

— Мені треба це… скасувати! — Левко заплющив очі, намагаючись уявити село нормальним.

Але чим більше він панікував, тим гірше ставало: тепер на яблунях замість листя почали розпускатися фіолетові стетоскопи, які тихо, але виразно нашіптували в ніч: «Дихайте глибше... не дихайте... дихайте...».

— Марно, — промовив Чоловік у капелюсі, підходячи впритул. Його очі тепер світилися не іронією, а холодною, професійною строгістю. — Це був лише тест, Левку. Демонстраційна версія того, як працює твій внутрішній сценарист.

— Тест?! Ви знущаєтесь? Тут ґудзики з неба падають!

— Саме так. Ми просто підлаштували умови, а весь цей безлад — виключно твій креатив. Тепер справжня гра почнеться у тебе з самим собою. З тим, як ти створюєш сценарії свого життя.

— І що мені тепер робити з цим «сценарієм»? — Левко обвів рукою сад, де яблуні тепер здавалися одягненими в білі гамівні сорочки з туману.

— Виправляти, — відповів Чоловік. — Не «стерти», бо реальність не має гумки. Ти маєш дописати цю історію так, щоб вона мала сенс. Зроби так, щоб цей безлад став логічним. Старі Верби не терплять незавершених психозів. Якщо ти не даси цьому фіналу, ці папери засиплють тебе до світанку.

Левко озирнувся. Вітряк гудів, стетоскопи шепотіли, папери лоскотали обличчя. Він зрозумів: він не просто пацієнт. Він — головний лікар цього божевілля, і він щойно провалив свій перший обхід.

Він схопив Чоловіка за рукав плаща. — Ви навмисно дали мені цей «пульт», знаючи, що я натисну на всі кнопки одразу!

Чоловік у капелюсі глянув на нього, і в його очах Левко побачив відблиск місяця, схожий на чистий аркуш паперу. — Я лише дав тобі шанс побачити, як ти пишеш свою долю, хлопче. Тепер або ти станеш тим, хто керує сюжетом, або твій власний сценарій задушить тебе цими самими ґудзиками.

Левко відпустив його. Він вирівняв спину, глибоко вдихнув повітря, яке пахло папером, дощем і металевим присмаком страху, і зосередився. — Добре, — сказав він, дивлячись вдалечінь. — Я вступаю в гру. Я ж і приїхав сюди за натхненням і отримав його... Тож історія моя буде дописана...