РОЗДІЛ 8: Хрускіт невидимих щелеп або Як Левко навчився думати голосно

Після цієї заяви в кімнаті запала тиша такого ґатунку, що Левко виразно почув, як на вулиці хтось із розмаху перекинув цинкове відро. Брязкіт врізався в ніч, за ним прокинувся істеричний собака десь на іншому кінці села, а потім усе знову поглинула моторошна пустка. Коза, навіть не моргнувши, продовжила вдосконалювати форму огризка в роті. А чоловік у капелюсі дивився на Левка так, ніби той був екзотичною комахою, яку він щойно спіймав під мікроскоп і вирішував: розчавити чи дати ще поповзати.

Левко відчув, як по спині пробігли перші мурахи. Саркастичні, кусючі мурахи.

— Ви сказали, я ще не доріс, — нарешті вичавив він із себе, намагаючись, щоб голос не дрижав.

— Само собою, — кивнув чоловік, навіть не ворухнувшись. Його поза випромінювала такий спокій, що поруч із ним навіть скеля здавалася б знервованою.

— До чого саме?

— До думок, які можуть змінити щось вагоміше, ніж просто яблуко.

Левко мимоволі перевів погляд на стіл. Огризок лежав на тому ж місці. Тільки тепер... на ньому красувалися вже три чіткі, свіжі укуси. Він точно пам'ятав, що їх було два. Останній був таким глибоким, ніби хтось намагався дістатися до самого насіння.

— Я... я цього не робив, — прошепотів він, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибки.

Коза гучно пирхнула, випльовуючи на підлогу хвостик від яблука: — Ясна річ, що не ти, мислителю. У тебе б щелеп не вистачило на такий кусень.

— Тоді хто?!

Чоловік у капелюсі раптом різко відштовхнувся від стіни. Рух був настільки швидким і безшумним, що Левко навіть не встиг злякатися, коли той опинився біля дверей.

— Ходімо. У нас мало часу, а шоу обіцяє бути цікавим.

— Куди? І яке шоу? — Левко підхопився, відчуваючи, як серце починає калатати в ритмі чечітки.

— Побачиш. Якщо, звісно, не накладеш у штани по дорозі. За мною!

Коридор старої лікарні нагадував глотку якогось стародавнього чудовиська, яке вже давно перетравило всіх пацієнтів і тепер просто нудьгувало. Підлога скрипіла так приречено, ніби кожен крок Левка наближав кінець світу. Стіни, вкриті кількома шарами облупленої фарби, в тьмяному світлі нагадували карту невідомого, похмурого материка, де замість річок були тріщини, а замість міст — плями плісняви.

— Тут колись лікували людей, — кинув чоловік через плече, не збавляючи темпу. Його капелюх у темряві здавався чорною дірою.

— Від чого? 

Коза, яка дріботала поруч із Левком, тихо мекнула:

— Від думок. Від отого свербежу в голові, який змушує вас, двоногих, робити дурниці...Терапія була так собі, а пацієнти — ще гірші.

Вони вискочили на ґанок. Туман, що раніше огортав усе навколо, тепер розсіявся, відкриваючи село. Старі Верби лежали перед ними, як старий, облізлий кіт — ліниво, небезпечно і з якоюсь хворою гідністю. Дим піднімався лише з кількох коминів, змішуючись із блідим світлом місяця. Було тихо. Занадто тихо.

— Дивись уважно, — наказав чоловік у капелюсі, вказуючи рукою кудись у темряву садів. — Не кліпай, бо пропустиш найважливіше.

Левко вдивлявся, намагаючись зрозуміти, що не так. Звичайнісіньке село. Кури сплять. Городи чекають на весну. Криниці блищать водою.

А потім він помітив. Це вдарило його, як крижаний душ.

Яблука...

На старій яблуні, що росла прямо біля дороги, висіли плоди. Вони були червоні, соковиті... і на кожному, Абсолютно. На кожному були укуси. Окремі, свіжі, чіткі укуси. Наче хтось невидимий пройшовся садом, просто відкушуючи по шматочку від кожного яблука.

Левко відчув, як у нього перехопило подих. Його власні зуби занили.

— Це... це випадковість? — його голос зірвався на шепіт.

— Ні, — відповів чоловік, і в його голосі більше не було сарказму. Тільки суха, жорстка констатація факту.

Він показав рукою далі. На інше дерево. І на третє. На кожній яблуні в полі зору висіли плоди з укусами. Яблука повільно хиталися на вітрі, блискаючи свіжими зрізами в місячному світлі. Вони гойдалися, наче повішені.

Левко відчув холод у спині, який переростав у справжній жах. — Я ж думав... я ж думав тільки про одне яблуко. На столі.

— Саме так, — підтвердив чоловік.

— Тоді чому... — Він не закінчив речення, бо відповідь, яка спала йому на думку, була настільки абсурдною, що він боявся вимовити її вголос.

— Бо в цьому місці, Левку, — тихо сказав чоловік у капелюсі, — ти ніколи не думаєш наодинці.

— Тобто... хтось думає  разом зі мною? — він згадав погляд двох баб біля криниці, який здавався йому просто цікавим. Тепер цей погляд здавався хижим.

Чоловік усміхнувся — сумно і хижо водночас: — Ти швидко вчишся. Або просто занадто злякався.

Коза підскочила на вищу сходинку, ставши майже нарівні з Левком. В її дивних  очах відбивався весь місячний сад. — Оце і є головна біда таких, як ти. Ви, наївні дурні, думаєте, що ваші думки — це ваша приватна власність. Що ви можете варити в голові будь-яке лайно, і воно нікуди не дінеться.

Левко тихо сказав, відчуваючи, як світ навколо нього починає тріщати по швах: — Але я ж нічого не казав. Ні слова. Я тільки уявляв.

Чоловік у капелюсі подивився на нього так пильно, що Левку здалося, ніби його мізки зараз почнуть плавитися: — А ти впевнений, що твоя уява не була голоснішою за будь-яке слово? Ти так пристрасно хотів того яблука, Левку. Ти так яскраво уявляв, як твої зуби впиваються в м’якоть. Ти буквально кричав про це своїм бажанням.

Левко завмер. В його голові промайнув спогад. Як він сидів у кімнаті. Яке червоне було те яблуко. Яке соковите. Як у нього текли слинки. Він так чітко це уявив, що майже відчув смак.

— В цьому місці, — продовжив чоловік, — думка іноді звучить голосніше за вибух артилерійського снаряда. І коли ти думаєш так... голосно, хтось завжди чує. І хтось... завжди хоче допомогти.

Левко дивився на сад. Вітер сильніше загойдав гілки. Яблука з укусами танцювали в темряві, наче маленькі, понівечені серця.