Розділ 7: Закон скасування мрій

Левко витріщався на те яблуко так, наче воно щойно зачитало йому вирок без права на оскарження. Один укус, другий... Огризок лежав на столі з таким незворушним виглядом, ніби це він тут був господарем ситуації, а не Левко зі своїми розхристаними думками.

Чоловік у капелюсі стояв біля вікна, вдивляючись у сонні сільські вулички з таким виразом обличчя, наче перечитував старе бабусине Євангеліє — знав кожен розділ, але все сподівався на інший фінал. Коза, яка до того методично знищувала якусь газету, гучно чавкнула і перевела погляд на хлопця.

— Ну що, мислителю? — мекнула вона, випльовуючи шматок заголовка про врожайність буряків. — Просвітлення стукнуло в тім’ячко чи просто макутра заболіла?

Левко повільно, наче під водою, опустився на лаву. — Трохи... дійшло.

— Ой, тримайте мене семеро, — коза закотила очі так, що видно було лише білки. — «Трохи» до  нього дійшло. Якщо до тебе дійде повністю, то ти або станеш святим і почнеш ходити по воді, або остаточно з’їдеш з глузду. Другий варіант дешевший, рекомендую.

Левко ігнорував її жовч, проводячи пальцем по щілинах у старій стільниці. — Ви казали... думки мають вагу.

— Мають, — відгукнувся чоловік біля вікна, не обертаючись. Голос його був м’яким, як оксамит, але важким, як чавунна пательня.

— І слова теж?

Чоловік нарешті повернувся. Капелюх кидав глибоку тінь на його очі, і вперше за вечір з його обличчя зникла оця легка, дещо зверхня усмішка. Стало так тихо, що було чути, як десь у кутку павук будує плани на майбутнє. Навіть коза припинила свої гастрономічні знущання над пресою.

— Слова, Левку, мають ще більшу вагу, — промовив Чоловік. — Думка — це лише насіння. Воно може валятися в кишені твого підсвідомого роками, вкриватися пилом і нікому не заважати.

— А слово?

— Слово — це дощ, — він підійшов до столу і взяв огризок яблука, крутячи його перед носом у хлопця. — Без дощу насіння — це просто суха дрібниця. Але варто тобі бовкнути щось усесвітній порожнечі вголос... і воно починає перти із землі так, що фіг ти його потім зупиниш.

Левко слухав, боячись навіть кліпнути, щоб не розсипати цей момент.

— Люди — істоти дивні, — додав Чоловік, легенько підкидаючи яблуко. — Вони недооцінюють те, що варять у власних головах. Кажуть: «Та то я просто так подумав, мозок зачепився».

Коза гучно фиркнула, витираючи морду об край скатертини: — Ага, «просто подумав». А потім ходять з такими обличчями, наче їм пороблено. Дивуються, бідолахи.

— Дивуються чому? — запитав Левко, відчуваючи, як у грудях щось стискається.

Чоловік усміхнувся — сумно, як осінній вечір над річкою: — Чому життя раптом перетворилося на той самий хлів, про який вони щовечора нили. Розумієш, хлопче? Більшість людей — геніальні агрономи лайна. Вони вирощують страхи, пестять свої невдачі, поливають щоранку думку про те, що «нічого не вийде» і «ми люди маленькі».

Коза кивнула, жуючи тепер уже власну борідку: — А потім стають посеред городу, по коліна в бур’янах, і горлають на все село: «Ой, доленько моя нещасна! За що ж мені таке покарання?!». Тьху, слухати гидко. Самі насіяли, а винен сусід чи Всесвіт.

Левко підняв очі на Чоловіка: — Тобто ви хочете сказати... що ми самі собі будуємо цю тюрму чи цей палац?

— Саме так. Думки — це зерно в твоїх кишенях. Ти розсипаєш їх щодня, навіть не помічаючи.

— Але ж є мрії! — вигукнув Левко, хапаючись за останню соломинку. — Люди ж хочуть доброго! Світла!

Коза видала звук, щось середнє між кашлем і саркастичним сміхом: — Мріють вони, бачте. Мріяти — не мішки ворочати.

— Але в чому заковика? — не вгавав хлопець.

Чоловік нахилився до нього так близько, що Левко відчув запах старого тютюну і полину: — Заковика в тому, що вони не вірять. Людина може мріяти про море, про велику книгу, про чисту совість... Але рівно через секунду вона думає: «Де я, а де море? Я ж звичайний Левко, у мене шкарпетки діряві». І знаєш, що відбувається?

— Що?

— Всесвіт завжди слухає останню думку. Ту, що з гірчинкою. Бо вона...

— Бо вона простіша! — перебила коза. — Щоб вірити в сонце, треба мати хребет. А щоб вірити в те, що ти невдаха, достатньо просто розкиснути, як кисляк на сонці.

Чоловік повільно попрямував до дверей, його кроки майже не видавали звуку. — Ось чому більшість мрій дохнуть, так і не вилупившись.

— Чому? — Левко майже прошепотів це.

Він обернувся біля самого порога: — Бо людина сама собі виписує скасування. Вона каже «Хочу», а поглядом додає — «Але не дадуть». І Всесвіт знизує плечима: «Ну, не дадуть, так не дадуть. Тобі видніше».

Левко дивився на свої руки. І раптом відчув дивну думку. Тиху. Майже сором’язливу.

— А якщо… — сказав він повільно.

— Якщо що? — запитала коза.

— Якщо людина подумає про щось велике. І повірить?

Коза і чоловік у капелюсі переглянулися. І вперше за весь час чоловік усміхнувся по-справжньому.

— О, — сказав він. — Тоді починається найцікавіше...

І додав:

— Але до цього випробування ти ще не доріс...