РОЗДІЛ 6: Магія першої думки

Левко зупинився посеред кімнати і зітхнув. Серце все ще калатало так, ніби хотіло вирватися назовні, але думки почали повертатися до звичного — до життя, яке ще хвилину тому здавалося далеким і нереальним. Він закрив очі і подумав про просту річ: про чашку гарячого чаю, що гріла б руки і наповнювала теплом думки.

Відкрив очі — і відчув, що світ навколо змінився. Кімната, здавалося, трохи пожвавішала. На столі, що стояв у кутку, з’явилася маленька керамічна чашка, з якої піднімалася легка пара. Левко зробив крок ближче — чай виблискував золотавим світлом, і від нього розходився запах кориці та меду, який розтікався по кімнаті, як невидимі струни.

— Хм… — пробурмотів Левко, не відводячи очей від чашки. — Так воно і працює?

— Так, — тихо сказала коза, що стояла поряд і спостерігала. — Думка оживає. Але будь обережний: не кожна думка — проста.

Левко схопив чашку. Вона була тепла, і чай плавно обволікав пальці. Він підніс її до губ, і раптом повітря наповнилося шелестом листя, запахом туману і далеким дзвоном дзвіниць. Ніби село саме розповідало історію цього чаю, цього моменту.

— Це що… магія? — прошепотів Левко.

— Це правила гри, — відповів чоловік у капелюсі з кутка кімнати. — Кожна твоя думка може стати реальністю, але пам’ятай: ти не завжди знаєш, що саме проявиться. Не всі вміють контролювати думки...

Левко зробив ковток. Чай був солодким, теплим, але одночасно здавалося, що він смакує щось більше — спогади, бажання і трохи страху. Він відчув дивне піднесення: наче сам творить світ навколо.

— Отже… я можу впливати? — спробував уточнити він.

— Можеш, — сказала коза. — Але пам’ятай: усе, що оживе з твоїх думок, має наслідки. Іноді ті, що ти не передбачив.

Левко дивився на чай, на кімнату, на тіні, що танцювали по стінах, і зрозумів: це перша перевірка. Перше справжнє випробування.

— Добре… — сказав він сам до себе. — Спробуємо ще раз.

І подумав про щось ще простіше: про невеличку свічку, що світить на підвіконні. Хвилина — і на столі загорівся маленький вогник. Левко посміхнувся.

— Гаразд… — тихо сказав він. — Я розумію правила.

— Тепер починається справжня гра, — відповів чоловік у капелюсі. — Перевірки стануть складнішими. І те, що здається простим, може виявитися небезпечним.

Левко відчув, як серце б’ється швидше. Він зробив ще один ковток чаю і подумав про щось велике…

І кімната наповнилася світлом і тінями одночасно. Тепер усе було справжньою магією. І правила гри стали очевидними: думки оживають, але ніхто не знає, що вони принесуть...

Левко довго дивився на чашку чаю, що стояла перед ним. Пара піднімалася повільно, ліниво, ніби їй теж не дуже хотілося прокидатися в цьому дивному місці. У кімнаті було тихо. Не просто тихо — так тихо, що навіть стара підлога боялася скрипнути зайвий раз.

Коза стояла біля дверей і жувала щось із таким виглядом, ніби це була не трава, а філософія.

— Ну що, — сказала вона, не дивлячись на Левка, — думати будеш чи так і сидітимеш, як вареник без сметани?

Левко потер скроні.

— Я думаю.

— Воно видно, — відповіла коза. — У тебе обличчя таке, ніби ти намагаєшся зрозуміти, де в мітлі кермо.

Левко не витримав і всміхнувся.

— Слухай, — сказав він, — а ти завжди така… розумна?

— Ні, — відповіла коза. — Інколи я ще розумніша.

Левко зітхнув. Усе це було дивно. Дуже дивно. Але найбільш дивним було не те, що коза розмовляє. Найбільш дивним було те, що йому вже майже не здавалося це дивним. Він взяв чашку і зробив ковток. Чай був гарячий. Справжній. З присмаком м’яти і меду.

— Добре, — пробурмотів Левко. — Давай перевіримо одну річ.

— О, — сказала коза. — Починається.

— Що починається?

— Те, заради чого ти сюди приїхав.

Левко поставив чашку на стіл і трохи нахилився вперед.

— Якщо думки тут… працюють, — сказав він, — то це легко перевірити.

Коза перестала жувати.

— Ну?

— Я подумаю про щось просте.

— Наприклад?

Левко задумався.

— Наприклад… про яблуко.

Він заплющив очі. Просто яблуко. Червоне. Кругле. Зелений хвостик. Трохи блискуче. Тиша. Секунда. Дві. Три. І раптом… ТУК. Щось впало на стіл. Левко відкрив очі. На столі лежало яблуко. Червоне. Кругле. Ідеально таке, як він щойно уявив. Коза повільно підійшла, обнюхала його і сказала:

— Ну що ж.

— Що “що ж”?! — видихнув Левко.

— Вітаю, — сказала коза. — Ти щойно зробив першу дурницю.

— Чому дурницю?!

— Бо почав думати.

Левко дивився на яблуко.

— Але ж воно справжнє…

— Авжеж справжнє.

— Я його створив.

— Авжеж створив.

— То чому це дурниця?!

Коза подивилася на нього так, як учитель дивиться на учня, який тільки що дуже впевнено відповів повну нісенітницю.

— Бо, — сказала вона, — коли думки стають речами — треба дуже добре знати, про що думаєш.

Левко мовчав. Коза штовхнула яблуко копитом.

— Бачиш?

— Що?

— Воно трохи не таке.

Левко придивився. І раптом помітив. На яблуці був… укус. Але не його. Ніби хтось вже відкусив шматок. Левко повільно підняв очі.

— Я… не думав про укус.

— Знаю, — сказала коза.

— Тоді звідки він?

Коза зітхнула.

— Бо ти думаєш не один.

У кімнаті стало холодніше. Левко повільно озирнувся.

— Що значить… не один?

І в цю мить з темного кута кімнати почувся тихий сміх. Спокійний. Неголосний. Але такий, від якого по спині пробіг холод. З темряви вийшов чоловік у капелюсі. Той самий. Він підійшов до столу, взяв яблуко і подивився на укус.

— Ммм, — сказав він. — Непогано.

І відкусив ще один шматок. Левко різко підвівся.

— Це ви зробили?!

Чоловік усміхнувся.

— Ні.

— Тоді хто?!

Він подивився Левкові прямо в очі. І сказав тихо:

— Село.