РОЗДІЛ 4: Лабораторія спогадів

Левко стояв посеред кімнати, і серце його билося так, ніби хотіло втекти в інший вимір. Дзвінок, що пролунав раніше, тепер здавався не просто звуком, а сигналом. Кожен удар відгукувався у стінах старої лікарні, пробуджуючи тіні, що ховалися у кутках.

Коза сиділа поруч, спостерігаючи. Її очі світилися м’яким зеленим світлом, і Левко відчув дивний спокій. Спокій того, хто знає більше, ніж ти сам.

— Вони справді прийшли? — прошепотів він.

— Так, — сказала коза. — І вони дивляться, слухають, чекають.

Левко зітхнув. Йому здавалося, що кімната стає живою. Тіні рухалися самостійно, лампи мерехтіли, і здалося, що стіни шепочуть щось знайоме і водночас чужоземне.

— Що вони хочуть? — запитав Левко.

— Дізнатися, — відповів чоловік у капелюсі. — А дізнатися можна різними способами...

Раптом повітря похололо, і з темряви виринули силуети. Троє людей, але їхні риси були дивні..., ніби світло і тіні малювали їхні обличчя заново. Вони рухалися тихо, безшумно, але їхні погляди ловили кожен рух Левка.

— Не бійтеся, — сказав чоловік. — Принаймні поки що...

Левко намагався заспокоїти себе, але розум його працював швидше за серце. Щось у цьому приміщенні було живим, і одночасно все навколо піддавалося чужій волі.

— Що це за місце? — нарешті запитав він.

— Місце? — чоловік у капелюсі усміхнувся. — Це лабораторія. Лабораторія часу, спогадів і рішень. Кожен крок тут — і випробування, і урок.

Левко повільно оглянув кімнату. Старі шафи з книгами, пилові полиці, дивні артефакти на столах — усе це мало свій власний ритм і, здавалося, дивилося на нього.

— І що мені робити? — спитав він.

— Приймати все, що трапляється, — відповіла коза. — І слухати тишу. Бо у ній приховане більше, ніж у словах.

Тиша накрила кімнату, і Левко відчув, як його думки розпливаються, ніби вода у калюжі. І тоді він почув перший шепіт:

— Левко… ти готовий?

Він озирнувся — нікого не було, але голос лунав прямо у голові.

— Готовий до чого? — прошепотів він сам до себе.

— До правди, — сказав голос. — І до гри, яку ти ще не зрозумів...

І тоді двері зачинилися остаточно, залишивши Левка наодинці з тінями, світлом і власними страхами. Тут починалося справжнє випробування...

Нехай ця історія лоскоче нерви, а ваша підтримка проганяє нічних привидів.Став вподобайку і рухаємось далі....