РОЗДІЛ 3: Шлях до мовчазної лікарні

Туман відступав повільно, ніби вагався, чи варто відкривати секрети села. Левко йшов вузькою стежкою, що звивалася між похилими хатами. Відчуття, що за ним хтось стежить, не полишало його ні на хвилину. Іноді з-за парканів визирали тіні, а іноді сміх, тихий і химерний, прокрадався крізь густий повітряний покрив.

— Ну й де це “правильне місце”? — бурмотів Левко сам до себе, хоча коза йшла поруч і уважно спостерігала.

— Тут все правильне, — сказала коза, не озираючись. — Просто правильне для тих, хто здатний побачити.

Левко підняв брову, але відповіді не почув. Вулиця перед ним розширилася, і він побачив стару лікарню на пагорбі. Її високі вікна мовчки дивилися на село, наче засуджували кожен крок його мешканців. Дерев’яні двері трохи скрипіли на вітрі, хоча він не відчував руху.

— Там я живу? — тихо промовив Левко.

— Там ти будеш жити, — відповіла коза. — А може, й не тільки ти…

Левко озирнувся. Навколо нікого. Лише туман, що повільно ковзав між хатами, і дерев’яна бруківка під ногами. Він підійшов ближче до будівлі. Старі двері відчинилися самі собою, і всередині запахло пилом, книгарнями і чимось ще… дивним, знайомим і водночас страхітливим. У голові Левка почало кружляти відчуття, ніби кожен крок відлунює в іншому часі.

— Ви впевнені, що я сюди заходжу правильно? — спитав він у порожнечі.

І в цей момент з темряви з’явився чоловік у капелюсі. Стояв мовчки, спостерігаючи. Усмішка його залишалася такою ж тихою, загадковою, ніби він уже знає всі відповіді, але поки не поспішає їх розкривати.

— Ти все ще думаєш, що це випадковість, — промовив чоловік. — А насправді ти саме там, де треба.

Левко відчув, що його серце прискорилося, а в голові наче спалахнули вогники: страх, цікавість, передчуття чогось великого і невідомого.

— І що мені робити тепер? — прошепотів він.

— Чекати, — відповів чоловік. — І слухати.

Раптом у кімнаті пролунав тихий дзвін. Левко обернувся — на підвіконні сиділа ще одна коза. Молода, з яскравими очима, що світилися у темряві. Вона мовчки дивилася на нього, а потім зробила крок у кімнату.

— Вони прийшли, — сказала коза тихо, майже пошепки.

— Хто? — здивувався Левко.

— Ті, хто ніколи не відпускає, — відповіла вона. — І ті, хто давно чекає.

І раптом двері за ними зачинилися, залишивши Левка посеред кімнати, де запах минулого змішувався з магією, а тіні від ламп танцювали власні історії. Тиша стала важкою, майже живою. І тоді Левко зрозумів: він ступив не просто у будинок. Він ступив у серце цього села. Там, де кожен сміх, кожна тінь і кожне слово можуть бути пасткою або ключем.

— Ласкаво просимо, — прошепотів чоловік у капелюсі. — Гра починається...

 Не забуваємо за вподобайку. Хай очі в темряві бачать істину, а вподобайка буде Вашим оберегомі!