Розділ 2: Коза

Левко дивився на козу так, як дивляться на слово, яке раптом почало поводитися підозріло. Коза дивилася на Левка так, як дивляться на людину, яка надто довго думає над очевидним. Десь у тумані дзенькнула бляшанка. Скрипнули ворота. Світ продовжував існувати так, ніби нічого дивного не сталося.

— Ти… — обережно почав Левко.

Коза підняла брову. Тобто не зовсім брову, але щось дуже схоже на жест людини, яка вже сто разів чула це питання.

— Тільки не кажи “ти говориш”, — сказала вона. — Це дуже нудно.

Левко мовчки закрив рот. Коза пожувала ще трохи.

— Ну? — сказала вона.

— Ну що?

— Щось же ти хотів сказати.

— Хотів.

— То кажи.

Левко потер обличчя.

— Можливо, я ще сплю.

— Ні, — сказала коза. — Якби ти спав, тут було б набагато цікавіше.

— Чому?

— Бо у снах люди завжди розумніші.

Левко зітхнув і подивився на дорогу. Потім на козу. Потім знову на дорогу.

— Слухай, — сказав він нарешті, — це якийсь жарт?

— Ні.

— Галюцинація?

— Теж ні.

— Тоді що це?

Коза трохи подумала.

— Скажімо так… ти просто приїхав у правильне місце.

— Для чого?

Коза знизала плечима.

— Це ти нам скажеш.

І знову почала жувати. Левко стояв мовчки. У голові починала формуватися дуже проста й дуже логічна думка: можливо, він справді сходить з розуму. У принципі, нічого дивного. Письменники часто сходять з розуму. Особливо ті, що не пишуть.

— Добре, — сказав він. — Припустимо, що ти справді говориш.

— Я справді говорю.

— І припустимо, що це не сон.

— Це не сон.

— І я не збожеволів.

Коза трохи подумала.

— Ось тут я б не поспішала з висновками.

Левко важко видихнув.

— Чудово.

Туман почав повільно розступатися. І крізь нього почали проявлятися деталі села: похилений паркан, старий колодязь, яблуня, яка виглядала так, ніби пам’ятає ще козацькі часи. І разом із туманом почали з’являтися люди. Спочатку одна баба з відром. Потім чоловік у ватнику. Потім ще хтось. І всі вони дивилися на Левка. Не на козу. На Левка.

— Чого вони так дивляться? — тихо спитав він.

— Бо ти новий, — сказала коза.

— І що?

— А нові люди тут рідкість.

— Чому?

— Бо більшість тих, хто приїжджає, довго не затримується.

— Чому?

Коза повернула голову й подивилася на нього дуже уважно.

— Ти ставиш забагато запитань.

— Я письменник.

— Ось тому й ставиш.

До них повільно підійшла баба з відром. Вона подивилася на Левка, потім на козу, потім знову на Левка.

— Знову ти з людьми балакаєш, Марисю? — сказала вона.

Коза навіть не повернула голови.

— А що, не можна?

— Та можна, — знизала плечима баба. — Просто люди зазвичай лякаються.

Левко моргнув.

— Перепрошую… ви теж її чуєте?

Баба уважно подивилася на нього.

— Кого?

— Козу.

— А що з нею?

— Вона говорить.

Баба задумливо почухала щоку.

— Ну, іноді говорить.

— І вас це не дивує?

— А що тут дивного?

Левко відкрив рот. Закрив. І раптом відчув, як у нього починає боліти голова.

— Добре, — сказав він. — Добре. Я просто прийму це як факт.

— Розумне рішення, — сказала коза.

Баба з відром пішла далі, бурмочучи щось про молодь і нерви. Левко подивився їй услід.

— Слухай, — сказав він козі. — А де тут можна зупинитися?

— У тебе ж є хата.

— Яка ще хата?

Коза перестала жувати.

— Ти що, справді не знаєш?

— Чого?

Коза повільно повернула голову в бік пагорба. Крізь туман там ледве проглядалася стара будівля. Велика. Темна. І якась дуже мовчазна.

— Там, — сказала коза.

Левко придивився.

— Це що… лікарня?

Коза знову почала жувати.

— Колись була.

— А зараз?

Коза подивилася на нього. І усміхнулася. Якщо, звісно, кози взагалі можуть усміхатися.

— А зараз, — сказала вона, — там живеш ти...

 Не забуваємо за вподобайку. Хай нечиста сила минає, а цікавість веде вас далі!