Розділ 1: Старі Верби й нові чорти

Старі Верби прокидалися не від півня і не від сонця. Село прокидалося від чуток. Щойно світ починав просочуватися крізь ніч, як по подвір’ях уже повзли слова: хто кому винен, у кого корова знову залізла в город, і чому дід Остап клянеться, що вчора ввечері біля ставка хтось співав голосом його покійної тещі. Чутки тут ходили швидше за людей і жили довше за правду. Саме в таку ранкову хвилину, коли туман ще не вирішив, чи він туман, чи вже просто втомлена хмара, до Старих Верб приїхав Левко Галайда. Автобус вивалив його на зупинці, фиркнув димом і поїхав геть так поспішно, ніби згадав, що забув вимкнути праску. Левко залишився сам посеред дороги, з валізою в руці й табличкою “СТАРІ ВЕРБИ” перед очима. Хтось колись дописав під назвою кривими літерами: “І нові чорти”.

— Гарний гумор, — пробурмотів Левко.

Він був письменником. Принаймні колись так думав. Останні два роки він більше нагадував людину, яка намагається згадати сон, що вперто тікає з пам’яті. Слова більше не слухалися. Історії починалися й помирали на третій сторінці. Герої поводилися так, ніби самі не вірили, що існують. Левко приїхав у Старі Верби за тишею. І вже через хвилину зрозумів, що тиша тут має дуже дивний характер. Вона не була порожньою. У ній щось ворушилося. Ніби село дихало, спостерігало й чекало. Він підхопив валізу і рушив вулицею. Хати визирали з туману, як старі люди з-під ковдри: обережно, трохи підозріло. Десь гавкнув собака. Десь заскрипіли ворота. І раптом просто перед ним із туману вийшов чоловік. Невисокий. У довгому темному пальті. І в капелюсі, який виглядав так, ніби пережив щонайменше дві імперії і три дурні моди. Чоловік подивився на Левка з таким виразом, ніби знайшов книгу, яку колись читав у дитинстві.

— Ви трохи запізнилися, — сказав він.

Левко кліпнув.

— Перепрошую?

— Ми вас чекали ще вчора.

— Хто це “ми”?

Чоловік усміхнувся. Не широко. Так, краєм губ, як людина, яка знає щось смішне, але поки що не вирішила, чи варто ділитися.

— Село.

Левко озирнувся. Вулиця була порожня.

— Я тут нікого не знаю.

— О, — сказав чоловік. — Це ви так думаєте.

Туман тихо повз між хатами.

— Слухайте, — сказав Левко, — а ви хто?

Чоловік трохи подумав.

— Це складне питання.

— Чому?

— Бо якщо я скажу правду, ви не повірите.

— А якщо збрешете?

— Ви теж не повірите.

Левко зітхнув.

— Чудово. Я ще навіть не поснідав, а вже розмовляю загадками.

Чоловік тихо засміявся.

— Ви письменник, правда?

Левко насторожився.

— Звідки ви знаєте?

— У наше село приїжджають або письменники, або психи.

— І хто з них я?

Чоловік уважно подивився на нього.

— Поки що письменник.

Потім додав:

— Але це, знаєте, легко виправити.

Левко вже відкрив рот, щоб відповісти, але раптом помітив, що чоловік дивиться кудись йому за плече.

— О, — тихо сказав той. — Почалося.

— Що почалося?

Чоловік не відповів. Левко обернувся. Посеред дороги стояла коза. Звичайна біла коза. Вона жувала щось повільно і дуже зосереджено, ніби розв’язувала складне математичне рівняння. Коза дивилася прямо на Левка. Пожувала ще трохи. І сказала:

— Ну що, приїхав?

Левко мовчав. Коза жувала далі.

— Бо ми тебе давно чекаємо.

Левко повільно повернув голову назад. Але чоловіка в капелюсі вже не було. Тільки туман. І десь у цьому тумані тихо пролунав сміх.