Розділ 1 . П'ятнадцять років тиші
Дощ почався о 21:17 .
Олена запам'ятала цей час на все життя . Не тому , що він був чимось особливим , а тому , що саме тоді вона востаннє бачила свого сина живим ... Принаймні так вона думала всі наступні п'ятнадцять років .
Того вечора Данило довго не хотів лягати спати .
- Мамо , а можна ще трохи посидіти ?
Він стояв посеред вітальні в синій піжамі , притискаючи до грудей старого плюшевого ведмедика . Йому було сім . Темне волосся постійно спадало на чоло , а карі очі дивилися на матір із такою серйозністю , ніби він збирався повідомити щось дуже важливе .
- Уже пізно , сонечко . Завтра встанеш рано .
- Але я ще не хочу спати .
- Чому ?
Хлопчик знизав плечима .
- Мені сьогодні знову снився той чоловік .
Олена завмерла .
- Який чоловік ?
Данило опустив очі на ведмедика .
- Той , що стоїть біля дерев .
Олена спробувала усміхнутися .
- Це просто сон , любий .
- Ні , мамо . Він не сниться .
Вона присіла перед сином і поправила йому волосся .
- Ти його бачив ?
Хлопчик кивнув .
- Він приходить , коли ти не дивишся .
Олена відчула неприємний холодок уздовж спини .
Їхній будинок стояв на околиці невеликого містечка . Позаду починався густий ліс , а за ним простягалася стара дорога , якою майже ніхто не користувався . Артем , чоловік Олени , колись мріяв про тихе життя подалі від міського шуму . Саме тому вони й придбали цей будинок .
Але останнім часом Олена дедалі частіше шкодувала про це рішення .
Данило став дивним .
Він прокидався серед ночі , розмовляв із кимось у порожній кімнаті , іноді довго дивився у вікно . Кілька разів Олена чула , як він називає когось на ім'я , хоча ніколи раніше цього імені не згадував .
Одного ранку вона запитала , з ким він розмовляє .
Данило відповів :
- З хлопчиком , який живе в лісі .
Після цього Олена вирішила , що настав час поговорити з дитячим психологом .
Але тієї ночі все змінилося .
О 21:24 Артем вийшов на терасу покурити .
Олена залишилася на кухні . Вона прибирала посуд після вечері , коли задзвонив телефон .
Телефонувала її сестра .
Розмова тривала не більше трьох хвилин .
Коли Олена повернулася до вітальні , Данила там уже не було .
- Даниле ?
Вона зазирнула до дитячої кімнати .
Порожньо .
- Синку , ти де ?
Ванна кімната була порожньою . Кухня теж .
Олена вийшла в коридор .
- Артеме !
Чоловік увійшов до будинку , почувши її голос .
- Що сталося ?
- Ти бачив Данила ?
- Ні . Він мав бути з тобою .
- Його немає !
Артем спочатку не зрозумів , що вона має на увазі . Потім швидко пройшов до дитячої кімнати , заглянув у шафу , під ліжко , перевірив усі приміщення .
Хлопчика ніде не було .
Вхідні двері були зачинені .
Вікна - теж .
Але задні двері , які виходили на невеликий двір , виявилися прочиненими .
Артем вибіг надвір .
- Даниле !
Відповіддю був лише шум дощу .
Він увімкнув ліхтарик на телефоні й почав оглядати подвір'я . На мокрій землі виднілися маленькі сліди босих ніг . Вони вели від тераси до старого дерев'яного паркану , а потім зникали .
Наче хлопчик просто розчинився в повітрі .
- Олено ! викликай поліцію .
Пошуки тривали всю ніч .
До світанку біля будинку зібралися поліцейські , рятувальники та кілька місцевих жителів . Прочісували ліс , перевіряли колодязі , старі господарські будівлі й покинуті дачі .
Знайшли тільки одну річ .
На краю лісу , біля великого дуба , лежав плюшевай ведмедик Данила .
Він був мокрий від дощу .
Олена впізнала його одразу .
- Це його іграшка ... - прошепотіла вона .
Вона притиснула ведмедика до грудей і заплакала .
Артем стояв поруч , не в змозі вимовити жодного слова .
Поліцейський підняв іграшку в рукавичках і уважно оглянув її .
- Ви впевнені , що саме його ?
- Так , - відповіла Олена . - Він ніколи з ним не розлучався .
- Ми продовжимо пошуки .
Але пошуки нічого не дали .
Не знайшли жодного сліду , який міг би пояснити зникнення дитини .
Не було свідків .
Не було слідів автомобіля .
Не було навіть переконливих доказів того , що Данило сам вийшов із будинку .
Здавалося хлопчик просто зник між двома ударами годинника .
Минув місяць .
Потім рік .
Потім п'ять .
Полійія поступово втрачала надію . Справу кілька разів передавали різним слідчим , але жоден із них не зміг знайти нових зачіпок .
Олена перестала святкувати дні народження .
Щороку 14 жовтня вона купувала маленький торт , ставила на нього сім свічок і запалювала їх .
Саме стільки років було Данилові , коли він зник .
Артем намагався переконати дружину , що потрібно жити далі . Але сам теж не міг забути ту ніч .
Вони більше не розмовляли про сина .
Його кімната залишилася зачиненою .
Іграшки лежали на тих самих місцях . На письмовому столі стояла фотографія Данила , зроблена за тиждень до зникнення .
На ній хлопчик усміхався .
А за його спиною , між двома деревами , виднілася темна постать .
Олена помітила її лише через три роки після зникнення .
Вона показала фотографію Артему .
Він довго дивився на зображення , а потім сказав :
- Це просто тінь .
Олена хотіла йому повірити .
Але з того дня вона більше не могла спокійно дивитися на ліс .
П'ятнадцять років потому .
14 жовтня .
Олена сиділа на кухні й дивилася на годинник .