Глава 16

Прю мовчки повела мене до підвального приміщення. Кожен крок віддавався луною в порожніх коридорах. Ми довго спускалися, йшовши по гвинтових сходах, які з кожним поворотом здавалися все більш нескінченними. Холодне повітря обвивало мене. Моє серце почало битися ще швидше. Нарешті, перед нами постали великі масивні двері з чорного каменю. Прю відчинила їх, і те, що я побачила далі, змусило мене застигнути на місці.

Сотні яскравих зелених очей зиркнули на мене з темряви. Я стояла на порозі, паралізована страхом. Усередині було дуже багато драконів — вони сиділи в колі, їхні тіла мерехтіли в темряві від слабкого світла смолоскипів, які ледь освітлювали підземну залу. Їхні луски блищали, і кожен погляд був пронизливим і холодним.

— Людина! Людина! — почулося кілька голосів із натовпу.

Дракони почали гарчати. Їхні шипіння розривали тишу. Хвилі обурення прокотилися залом.

Я відчула, як моє тіло застигло, і не могла зрушити з місця, не знаючи, що робити далі. Але в цей момент Прю різко перетворилася на дракона і голосно загарчала. Її крик був настільки потужним, що всі миттєво затихли, опустивши свої голови.

Після цього вона повільно пройшла поміж драконів, а я залишилася стояти. Кожен її крок був упевнений. Прю прямувала до великого крісла в центрі зали, схожого на трон. Це крісло було вирізане з каменю, прикрашене символами, які я не розуміла, але відчувала їхню вагу і значення. Прю сіла на трон, піднявши голову з гордою величчю.

— Сьогодні до нас хоче приєднатися ця дівчина, — почала говорити вона чітко й владно. — В ній тече драконяча кров, і вона стверджує, що хоче прийняти нашу віру і стати на захист наших звичаїв, щоб довести всім, що гідна того, аби взяти за чоловіка мого сина. Вона хоче очистити своє ім’я, щоб ніхто ніколи не називав її... донькою Войда.

Почувши ім’я мого батька, усі дракони разом зашипіли. Їхнє шипіння було схоже на тихий гул, що пронизував повітря. Мене пройняв страх, а серце калатало так, ніби готове вистрибнути з грудей. Відчувалося, як холодний піт стікає по моїй спині. Ноги стали важкими, немов свинець.

— Заспокойтеся, брати та сестри, — сказала Прю, піднімаючись з трону. — Вони вже присягнули один одному в коханні, і сьогодні вона прийшла до нас, щоб пройти посвяту. Вона хоче бути однією з нас.

Погляди драконів миттєво змінилися. У їхніх очах з’явилося щось нове — змішане почуття поваги і цікавості. Їхнє ставлення змінилося, але я не могла позбутися страху, що бився всередині мене. Холодний піт стікав по моїй спині, а руки тремтіли. Відчувалося, як кожен м’яз напружується, готовий до втечі.

— Несіть розпечене вугілля! — наказала Прю.

Її голос знову пролунав владно, ніби вона віддавала наказ армії воїнів. Від цих слів у мене по шкірі пробігли мурашки, а серце забилося ще швидше.

За кілька хвилин між мною та Прю з’явилась довга чорна доріжка. З іншого боку біля Прю встав один дракон, тримаючи в руках відро холодної води. Відчувалося, як жар від вугілля піднімався вгору, обпікаючи моє тіло. Повітря навколо стало важким і гарячим, змушуючи мене задихатися.

— Чи ходила ти колись по вугіллю? — запитав дракон, що стояв біля Прю.

Я перелякано похитала головою. Тоді він почав пояснювати:

— Іди швидко, але не біжи. Краї вугілля охолоджені водою, тож можеш безпечно заходити і виходити з вогняної доріжки. Головне — зберігай спокій і дихай рівно.

— Зберігати спокій і дихати рівно, — повторила я, роззуваючись.

Відчувалося, як холодна підлога торкається моїх босих ніг, і це трохи заспокоювало. Але жар від вугілля все одно пронизував мене, змушуючи серце калатати з шаленою швидкістю.

— Так ти очистиш своє тіло і душу від усього того грішного, що є серед людей, — сказала Прю. — Коли ти дійдеш до мене, я проколю тобі вуха, щоб ти краще чула голоси наших предків, і щоки, щоб пробудити в тобі сили дракона.

— Ясно, вуха та щоки, — знову повторила я, вдихаючи повні легені повітря.

Відчувалося, як повітря наповнювало моє тіло, і це додавало мені сили. Кожен вдих був глибоким і повільним. Я намагалася вловити кожну молекулу кисню. Але страх все одно не відпускав, змушуючи мене тремтіти. Холодний піт стікав по моїй спині, а серце калатало так, ніби готове вистрибнути з грудей.

Коли я підійшла до вугілля, жар від нього був настільки сильним, що здавалося, ніби він почав обпікати мене ще до того, як я ступила на нього.

— Сподіваюсь, Найдене, ти того вартий і ти таки одружишся на мені, — прошепотіла я, намагаючись знайти в собі сили.

Мої ноги швидко рушили вперед. Відчувалося, як гаряче вугілля обпікало мої підошви, але я намагалася зберігати спокій. Кожен крок здавався вічністю, а біль від вугілля пронизував мене, змушуючи стискати зуби. Відчувалося, як кожен м’яз напружується, готовий до втечі, але я змушувала себе йти далі.

— Не біжи! — почали підказувати дракони. — Іди повільніше!

Їхні голоси намагалися мене заспокоїти. Але це було не так легко, як здавалося. Ноги пекло неймовірно сильно, і з кожним кроком я все більше прискорювалась, аби тільки швидше опинитися біля того бажаного відра з холодною водою.

Посередині дороги мені навіть здалося, що я більше не витримаю. Хотілось сісти на підлогу і просто заплакати, образитись на всіх них і на Найдена разом також. Якби ж він тільки був трохи розумніше, мені б не довелося нічого такого робити! В голові відразу ж промайнули мамині слова: «То він дурний такий від того, що ще молодий.»

— Та скоріше б ти вже постарішав! — вигукнула я і побігла ще швидше. — Звідки ж ти тільки такий гарний взявся на мою голову? Сидів би собі тихенько і далі робив свою мангу!

І, вже будучи майже біля Прю, додала:

— Ненавиджу тебе!

Прю засміялась і поставила біля моїх ніг відро. Я відразу ж стрибнула туди. Обличчя розтягнулося в блаженній посмішці. Що ще потрібно для щастя?

Однак це ще був не кінець. За мить дракони принесли якийсь футляр. Коли Прю відкрила його, я побачила там якийсь флакончик, щось схоже на спрей, затиск для язика і тонку голку. Тіло знову почало вкриватися холодним потом. Але потім я глянула на доріжку із розпеченого вугілля і подумала, що пірсинг я вже точно якось витримаю. Найстрашніше було позаду…