Глава 11

Секретарка пожвавішала. Вона швидко витягла смартфон, почала записувати імена та деталі. Її рухи були енергійними, хоча обличчя все ще зберігало певну тривогу.

— Звісно, — кивнула вона, продовжуючи швидко набирати щось, — я вже починаю всім дзвонити.

Щойно вона зникла з нашого поля зору, я повернулася до Найдена, уважно дивлячись йому в очі. Я бачила, що він заспокоївся, але його рішення викликало в мене сумніви.

— Ти впевнений, що тобі потрібна ця конференція? — запитала я, намагаючись зрозуміти, чому він так швидко і різко прийняв це рішення.

Він трохи задумався, а потім спокійно відповів, майже байдуже:

— Вранці все одно всі тільки про це й говоритимуть.

Я уважно дивилась на його обличчя, намагаючись вловити будь-які емоції, але, крім холодної раціональності, в очах не було нічого. Його впевненість мене насторожувала. Вона була надто різкою, неприродною для того, хто ще недавно не знав, що йому робити. Відчувалося, ніби він примусово надягає на себе маску. Але чому?

Мені не вдалося знайти відповіді в його погляді, тому я вирішила поки залишити це питання на потім. Ми обоє мовчки сіли в машину. Їхали без слів.

Коли нарешті зупинилися у дворі, Найден витягнув ключі із запалювання і збирався вийти з машини. Але я не відчувала готовності до того, щоб повернутися в реальний світ. Щось мене стримувало. Мені не хотілося йти з цього замкнутого простору, який наче захищав нас від усього лихого. І я схопила Найдена за руку.

— Давай ще трохи тут посидимо, — прошепотіла я.

Найден здивовано глянув на мене. Його брови ледь піднялися. Здавалося, він був трохи збентежений моїм проханням, але не сперечався. Повільно сів назад у крісло, повертаючись до мене всім тілом. Я помітила, як його погляд став трохи м'якшим, і напруга, яка висіла в повітрі між нами, почала поступово спадати. Ми мовчали кілька хвилин.

— Таке враження, — нарешті зважилася я, — що якщо ми зараз вийдемо з машини, настане ранок, який принесе із собою ще більше поганих новин. Я просто… не хочу виходити з машини.

Найден слухав мовчки. Його обличчя залишалося непроникним, але в погляді з'явилося щось нове — щось схоже на розуміння, ніби він відчував те саме. Він трохи зсунув плечима, і його відповідь була простою:

— Гаразд, давай трохи поговоримо. Є щось, що тобі вже давно не дає спокою?

Я спробувала зосередитися на його запитанні. І раптом у моїй голові виник образ пилососа. Це здалося таким абсурдним у контексті всього, що сталося, що я не змогла стримати легку посмішку.

— Так, — почала я, намагаючись приховати збентеження, — давно хотіла запитати: чому в тебе немає слуг? У твоїх батьків їх багато, і дім у них такий великий, справжній маєток.

— У мене статус нижчий.У нашій сімейній ієрархії я перебуваю чи не на останньому місці.

Це викликало в мені хвилю нерозуміння. Як це можливо? Він же був єдиною дитиною у своїй родині! Я чудово розуміла, що їхні традиції відрізняються від людських, але це все одно здавалося нелогічним.

— Але ж ти — єдиний син! Хіба це не робить тебе важливішим за всіх?

Я не могла втримати заперечення, і ці слова вилетіли з моїх вуст раніше, ніж я встигла про них подумати. Найден на мить замовк. Його обличчя стало важким, наче він збирався сказати щось, чого ніколи не хотів озвучувати. Але замість цього він раптом зітхнув, і я побачила, як його плечі опустилися ще нижче.

— У тому-то й річ, що я — син…

Після цього він різко відчинив двері машини й вийшов. Його рухи були швидкими, майже напруженими, ніби він відчайдушно хоче втекти від своїх думок. Навіть не зачекав моєї відповіді. Це було трохи несподівано. Я залишилася сидіти в машині, розуміючи, що торкнулася надто глибокої і болючої для Найдена теми.

Після кількох хвилин, здавалося, безкінечних роздумів і самобичування, я зітхнула, нервово посміхнувшись сама до себе, і вийшла з машини. Була холодна зимова ніч. Сніг тихо падав на землю. Подвір’я було порожнім. Але я відчувала, що щось змінилося. Можливо, в нас. Можливо, в мені.

Я вилаялася собі під носом, намагаючись звільнитися від цього важкого почуття, і рушила в бік будинку. Найден уже піднявся на сходи і зник у дверях. Я вирішила не йти за ним відразу. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб зібратися з думками, переварити все, що сталося. Відчуття тяжкості на душі не зникало. Потрібно було запитати щось інше, але тепер уже було запізно…

Вранці я прокинулася від дзвінка, ще не до кінця розуміючи, що відбувається. Голова була важка, і перше, що я побачила, — це сіро-біле небо за вікном. 

Сніг продовжував падати великими пластівцями. Телефон продовжував дзвонити, і я нарешті зрозуміла, що це моя мама.

— Пробач, — її голос звучав приглушено, наче вона плакала, — це я в усьому винна. Це я спровокувала Прю. Я занадто зухвало говорила з нею, і тепер вона зривається на вас. Мені так соромно перед вами, особливо перед Найденом!

Я спробувала відірвати голову від подушки, відчуваючи, як думки повільно прокидаються разом зі мною:

— Про що ти кажеш? — запитала я.

— Про видавництво, доню! — її голос став ще більш схвильованим. — Я зранку вирішила прочитати новини під каву, але вся стрічка забита фотографіями з пожежі. На деяких із них ти обіймаєш Найдена. Мені так шкода його! Бідний, як він там?

Я різко сіла на ліжко, позіхаючи і намагаючись зорієнтуватися в ситуації. У кімнаті було тихо. Найдена поруч не було. Я підійшла до вікна і поглянула на засніжений сад. Його там також не було. Навіть машина стояла на тому ж самому місці, де ми її залишили вночі, тепер присипана снігом.

— Мені так соромно перед ним, — продовжувала мама. — Але що я мала робити? Я повинна була сказати їй, що проти драконячого весілля…

— Ти проти нашого весілля? — здивувалася я, відчуваючи, як мене охоплює хвиля нерозуміння. — Але чому? Як? Ти ж завжди раділа, коли Найден приїжджав! Це ж ти нас тоді помирила і стежила за тим, щоб ми більше не сварилися! Ти давала мені всі поради, як догодити йому, як краще готувати йому їжу, що робити, щоб він був завжди задоволений!