Розділ 11. Контратака

Весна принесла нові випробування, до яких я не була готова. Усе почалося з ранкового перегляду новин. Я взяла в руки свіжу газету, перегортаючи сторінки без особливої уваги, поки раптом не натрапила на статтю з великим заголовком: «Життя генія, або що скриває Найден Ерстенюк». 

Моя рука завмерла, а погляд прикипів до шпальт. Перше, що мене вразило, — це велике фото Найдена. Його обличчя було серйозним, з легким натяком на втому. Проте сама стаття шокувала значно більше. З неї я дізналася про те, що він подав судовий позов на Прю.

Там було безліч звинувачень: експлуатація його творчості, порушення авторських прав, навіть згадувалися прояви психологічного насильства з її боку. Я просто не могла повірити своїм очам! Читала кожне речення знову і знову, але зміст від цього не змінювався. Найден подав на Прю в суд. І найгіршим було те, що дізналася я про це не від нього, а з газет. Мої думки заплутались. Відчай та гнів почали змішуватися, і я відчула, як всередині піднялася хвиля обурення.

Не витримавши, я кинулася до спальні, де Найден сидів на ліжку, зосереджений на невеликому нотатнику в своїх руках. Я майже влетіла, тримаючи в руках ту саму газету.

——— Що це таке? — з явним обуренням жбурнула я газету на ліжко біля нього.

Моя рука ще трусилася від емоцій, і я не могла стриматися від різких запитань. Проте Найден відреагував не відразу. Його обличчя було абсолютно спокійним. Він лише підняв газету, взяв її до рук і почав роздивлятися своє фото на обкладинці.

——— Швидко ж вони працюють, — пробурмотів він, почавши шукати потрібну сторінку. — Як ці репортери тільки дізнаються про все? Я ж нікому ще не казав!

——— То, може, хоча б мені щось поясниш?

Мені було важко повірити, що він міг зробити щось настільки важливе, не повідомивши мене. Невже він не довіряє мені?

Ніби прочитавши мої думки, Найден здивовано глянув на мене. Його брови ледь зсунулися, але замість того, щоб відповісти, він знову припав до газети.

——— Нічого тут пояснювати, — промовив він спокійно, перегортаючи сторінки, — це моя відповідь їй.

Моя голова пішла обертом. «Відповідь їй»? Що він мав на увазі? Чому про це не було жодного слова раніше?

Поки він читав статтю, я намагалася зібратися з думками, але його подальші слова змусили мене ще більше замислитися.

——— А підписали як! «Життя генія»! — продовжував він із саркастичною посмішкою. — Ненавиджу, коли мене так називають! Гірше за це тільки фраза «ну, в тебе ж талант». І наче людина нічого такого не сказала, але в той же час знецінила всі мої роки навчання.

Я вже не могла більше цього слухати. Забравши газету з його рук, я кинула її на підлогу, намагаючись привернути його увагу.

——— Будь ласка, скажи, що це все просто жарт, — майже благально промовила я, сподіваючись, що все це якось можна пояснити чи виправити.

Але його відповідь була холодною і остаточною:

——— Ні, це не жарт, — він підняв газету з підлоги і спокійно поклав її поруч на ліжко. — Я хочу, щоб вона хоча б так відповіла за всі ті приниження, які я пережив через неї.

——— Але ж вона тобі цього ніколи не пробачить!

——— То й що з того? 

Його голос звучав тихо, але з неймовірною впевненістю. Погляд був холодний і пронизливий. Я не знала, що відповісти. Його рішучість лякала мене. Я просто стояла посеред кімнати з опущеною головою. Тоді Найден підвівся і підійшов до мене сам, ніжно обійнявши. 

——— Я знищу її репутацію, як вона знищила моє видавництво, — прошепотів він мені на вухо.

Наступні тижні стали для нас справжнім випробуванням. Судове слухання викликало величезний резонанс. Про це говорили всі — від телевізійних новин до жовтої преси. Ім’я Найдена було на кожній шпальті газет, на кожному екрані. Журналісти оточили наш будинок, ніби намагалися взяти штурмом.

Кожен раз, коли ми намагалися кудись поїхати, доводилося доволі швидко сідати в машину, щоб уникнути зайвої уваги. Але навіть це не завжди допомагало. Вони все одно переслідували нас, намагаючись зробити фото або поставити запитання. 

Засідання суду було призначено на середину березня. Найден поїхав сам, сказавши, що мені краще чекати його вдома. Тож за всім, що відбувалося далі, я могла спостерігати з телевізора. Перед камерами він тримався гідно. В залі суду теж сидів доволі спокійно. А от Прю помітно нервувала. Приблизно через годину зробили перерву через те, що їй наче стало зле. 

Однак під час перерви Прю впевнено попрямувала до Найдена. Її рухи були швидкими й зосередженими, а погляд залишався настороженим. Вона озиралася на всі боки, ніби перевіряючи, чи ніхто не звертає уваги на їхню розмову. Її обличчя видавало легку нервозність. Вона підійшла до Найдена, нахилилася до нього і почала щось шепотіти.

Обличчя Найдена похмурніло відразу після того, як він почув перші слова від матері. Я бачила, як його щелепи стиснулися, а очі набули крижаної відстороненості. Він не відповідав їй. Після кількох хвилин мовчання і напруженого обміну поглядами, Найден, так і не сказавши їй нічого, підійшов до свого адвоката. Він також шепотіти, майже з таким самим відчуттям секретності, як це робила Прю.

Журналісти, які сиділи неподалік, спробували підійти ближче, щоб підслухати, про що йде мова, але їхні зусилля були марними.

В моїй голові почали з'являтися різні теорії про те, що саме могла сказати Прю Найдену. Можливо, вона намагалася домовитися з ним або зробити якусь пропозицію, про яку я не знала? Чи, може, вона погрожувала йому? Одна з думок, що Найден може відкликати позов, захопила мене зненацька. Це здавалося малоймовірним, але його мовчання та похмурий вираз обличчя підштовхували мене до цієї теорії.

Проте, коли перерва закінчилась, розгляд справи продовжився, і я полегшено зітхнула. Можливо, це було щось менш важливе, ніж мені здавалося на перший погляд? Або ж Найден був достатньо сильним, щоб не піддатися маніпуляціям Прю?

Під час засідання опитували колишніх працівників, які мали справу з Найденом або працювали в його сім'ї. Слуги, що бачили його ще дитиною, давали свої свідчення. Усе це було для мене неймовірно напруженим і виснажливим. Я помітила, як обличчя Найдена залишалося майже кам'яним протягом усього часу, хоча іноді його очі все ж видавали глибоке занепокоєння. Він виглядав так, ніби кожне слово, що виходило з вуст свідків, наносило йому удар. Я бачила, як його пальці мимоволі стискалися в кулаки під столом.