Глава 10

Найден залишився стояти. Він тільки захитав головою, швидко, різкими рухами, ніби хотів відкинути всі її спроби керувати ним.

— Ні, — сказав він, не дивлячись їй в очі.

— Ти кажеш мені «ні»?

Прю розлютилася ще більше. Її обличчя спотворилося від злості. Вона ще глибше втягнула повітря в легені, готова вивергнути полум'я. Її тіло тремтіло від напруги, яку вона більше не могла стримати. Дракони не терплять відмов.

— Так, мамо, я кажу тобі «ні», — Найден підвищив голос. І хоча його слова звучали твердо, в кожному з них було відчутно, як багато сил йому це коштує. — Можливо, вперше в житті, та все ж я кажу тобі «ні»!

Прю зробила крок до нього, перекинувши стіл і зачепивши боком книжкову шафу. Її величезні драконячі лапи вп'ялися в підлогу, залишаючи глибокі подряпини на дереві. Масивна постать рухалася вперед, створюючи відчуття неминучої загрози. Найден у паніці зробив крок до дверей, упершись у них спиною.

— У тебе ще є шанс вибачитися і покласти все назад до сейфа, — прошипіла вона. — Але якщо ти прямо зараз цього не зробиш і вийдеш з кабінету, то клянусь: я зроблю все для того, щоб зіпсувати твоє життя!

Найден застиг на мить. Його рука вже була на дверній ручці, але серце калатало так, ніби намагалося вистрибнути з тіла.

— Тоді я відправлю до тебе ще й свого адвоката, раз мені вже все одно кінець.

Прю відчула, ніби її розум вибухнув від цих слів. Вона завмерла на місці, а очі розширилися від шоку. Як той, ким вона завжди керувала, міг так зухвало виступити проти неї?

— Адвоката? — перепитала Прю, її голос наповнився сарказмом і ледве стримуваним обуренням. — Цікаво, з якого це приводу?

— Просто хочу, щоб він запитав тебе: як так вийшло, що я майже нічого не отримую від продажу своїх власних творів?

Тоді Прю відчула, що її гнів досяг свого піку. Очі заблищали від люті, а з рота почало вириватися гаряче дихання, що ось-ось спопелить усе навколо.

— Ти що, зовсім здурів?

Вона не змогла більше стримувати себе і кинулася до Найдена. Її драконячі лапи вдарили щосили, але Найден виявився швидким. Кігті застрягли в підлозі, а двері зачинилися за ним в останню мить.

— Я знищу тебе! — кричала Прю в спину Найдена. — Я мокрого місця від тебе не залишу!

Найден швидко спустився сходами. Документи він притискав до грудей, наче найдорожчий скарб. Його обличчя було блідим. 

Коли він повернувся назад, то не сказав мені ані слова. Тільки нервово поглядав на папери і я не могла зрозуміти, що з ним сталося. Його напруга була майже відчутною, і мені стало тривожно.

День, коли ми нарешті змогли організувати знайомство наших батьків, виявився чи не найдивнішим за останні кілька тижнів. Усі мої очікування розбилися об реальність. Досі не можу до кінця усвідомити, що тоді насправді відбулося. Здавалося, що все йде не так, як мало б, але я навіть не могла зрозуміти, що саме.

Спочатку мама раптово заявила, що хоче особисто поговорити з Прю. Її рішучість здалася мені абсолютно несподіваною. Твердий погляд і відсутність будь-яких пояснень настільки мене здивували, що я не змогла заперечити чи щось сказати. Усе, що я змогла зробити, це мовчки кивнути, хоча в голові крутилися десятки запитань. Я не знала, чого очікувати, і від цього нервувала ще більше.

Коли мама піднялася до кабінету Прю, я залишилася внизу, у вітальні, з Найденом і його батьком. Я сиділа, трохи нервуючи, і не могла знайти собі місця. Різні думки змішувалися в голові. Уявляла, як пройде їхня розмова, які слова можуть бути сказані. Але з кожною хвилиною, що минала, тиша в домі ставала все більш гнітючою. Жодних звуків, жодних розмов зверху — тільки глуха тиша, що наводила ще більше тривоги. Коли минуло понад півгодини, я почала непокоїтися. Чому так довго нічого не відбувається? Чому я не чую голосів?

Зрештою, мама вийшла, і це було ще більш дивно. Вона не сказала ані слова, навіть не подивилася мені в очі. Її обличчя було надто серйозним, і навіть коли вона намагалася посміхатися, це виглядало натягнуто. Її поведінка різко змінилася — вона раптом згадала про якісь термінові справи, про які раніше не згадувала. Це не було схоже на неї, і її поспіх викликав у мене настороженість. Вона швидко вийшла з дому, і я так і не змогла дізнатися, що саме відбулося. Прю так і не вийшла до нас. Я сподівалася, що хоча б вона з’явиться, можливо, пояснить, що відбулося, або принаймні привітається. Її відсутність лише посилила відчуття незручності й тривоги. Уся ситуація виглядала якось нереально. Навіть після кількох годин очікування Прю так і не спустилася до вітальні.

Ми провели цей час, розмовляючи з батьком Найдена. Його спокій і врівноваженість допомагали трохи відволіктися. Його слова були ввічливими, а розповіді — цікавими. Проте він часто робив довгі паузи, ніби щось обмірковував перед тим, як продовжити розмову. Здавалося, що і він не до кінця розуміє, що відбувається між нашими матерями, але намагався не показувати свого занепокоєння. Зрештою, ми теж пішли, коли вже не було, про що говорити.

Проте під вечір Прю несподівано зателефонувала Найдену і почала вимагати, аби той приїхав якнайшвидше. Її голос був різким і владним, настільки, що Найден на мить застиг, коли почув її. Він виглядав розгубленим. Я бачила, як він стояв біля вікна, дивлячись на телефон, ніби обмірковував, що робити, але було зрозуміло, що він не мав вибору.

Я сиділа за письмовим столом, обережно складаючи аркуші майбутньої манги, намагаючись зайвий раз не ставити запитань. Але важко було ігнорувати той напружений погляд, що з'явився в його очах. Його плечі ледь опустилися, а обличчя набуло втомленого і змученого виразу. Він глибоко зітхнув і промовив із певною зневірою:

— Так, мамо, зараз буду.

Через деякий час Найден зателефонував мені і почав вимагати справжню італійську піцу. Його голос був трохи нервовим, але я засміялась, подумавши, що він нітрохи не змінився. Він був таким же дивакуватим і непередбачуваним. Здається, я вже звикла і навчилася приймати цю дивакуватість, як частину його особистості. У якійсь мірі це навіть надавало йому шарму.