Розділ 10. Одкровення

Він сидів за довгим столом, перед яким вишикувалися мікрофони. Важкий дерев'яний стіл наче розділяв дві реальності: одну — затишну і контрольовану для Найдена, і другу — хаотичну і сповнену напруги з боку журналістів. Час від часу він крутив у руках невелику пляшку мінеральної води, яка стояла перед ним. Його погляд, спокійний, трохи втомлений, ковзав залом, немовби оцінюючи кожного присутнього.

Поруч із ним, трохи осторонь, сиділа секретарка — молода жінка з акуратно зібраним волоссям, яка час від часу виводила щось у своєму маленькому нотатнику. Вона не вимовляла жодного слова, лише показувала йому короткі записи, на які Найден реагував ледь помітним кивком чи, інколи, легким зітханням.

Журналісти в залі сиділи, притиснуті одне до одного. Деякі вже тримали диктофони в руках, готові записувати кожне його слово, інші швидко набирали текст на своїх ноутбуках чи смартфонах, намагаючись не прогавити жодної деталі. Запитання сипалися одне за одним, майже не даючи часу на роздуми.

——— Нещодавно ви анонсували повернення своєї легендарної манги під назвою «Зоряний меч», — пролунав голос чергового журналіста, — і навіть встигли випустити вже три розділи, але що далі буде з проектом? На що тепер сподіватися фанатам?

Найден підняв голову, злегка посміхнувся, але ця посмішка скоріше відображала його внутрішню впевненість, ніж радість від самого запитання.

——— Усі проекти, які я розпочав, — почав він, роблячи паузу, — будуть обов’язково завершені в наступному році.

В залі пронісся легкий шум схвальних перешіптувань. Журналісти вже приготувалися задати нові запитання, але Найден повільно підніс пляшку до губ і зробив кілька ковтків. Рідина повільно стікала по його горлу, а зал, неначе завмер, очікуючи продовження.

——— Згідно висновків експертів, ваше видавництво повністю знищене і не підлягає відновленню, — заговорив раптом інший репортер, більш різко і беземоційно, намагаючись збити спокійний темп Найдена. — Ви плануєте побудувати нове?

Пляшка з водою повернулася на стіл з легким стуком, і Найден знову поглянув на аудиторію. Його очі тепер блищали з тією загадковістю, яка завжди викликала інтерес у публіки.

——— Подивимося, — хитро посміхнувся він, змушуючи зал вибухнути новим сплеском. — Поки що можу сказати тільки одне: мої наступні кроки вас точно здивують.

Він ледь помітно зітхнув, ніби готувався до чергового виклику. Камери не переставали клацати. Спалахи світла раз по раз сліпили його, але він залишався незворушним. Він був в своїй стихії і тримав публіку на гачку, змушуючи їх чекати на щось більше.

——— А що буде з тими, хто втратив роботу? — озвалася зовсім молода журналістка з першого ряду. — Чи можуть вони сподіватися хоча б на якусь компенсацію?

Здавалося, що Найден на мить завагався, але лише на мить. Він знову торкнувся пляшки, а потім, відкинувшись на спинку стільця, відповів:

——— На наступному тижні я планую провести благодійну виставку, де виставлю всі свої найкращі роботи. Всі кошти з їх продажу підуть на допомогу сімʼям, які так чи інакше постраждали в результаті пожежі.

Заява про благодійну виставку, яку Найден озвучив з незворушним виразом обличчя, викликала в залі помітний сплеск емоцій. Журналісти переглядалися між собою. Їхні обличчя відображали схвальні посмішки, а легкий гул почав наростати в повітрі, ніби кожен із них хотів обмінятися думками про почуте. Це було те, чого вони чекали — грандіозний жест від Найдена, який, здавалося, відповідав на багато запитань і водночас залишав простір для подальших спекуляцій. Нові запитання вже рвалися на поверхню, мов хвилі під час бурі.

——— Чи правда, що це був підпал? — пролунало з правого кута залу, де сидів чоловік у темно-сірому костюмі. 

Він виглядав стримано, але його голос був сповнений напруги, ніби це питання давно мучило його. Запитання пролунало доволі різко, змусивши всю залу вмить замовкнути. Раніше ледве чутне перешіптування миттєво затихло, і вся увага знову була прикута до Найдена. Він також на мить завмер, трохи підняв брови, ніби зважуючи, як краще відповісти. Погляд його ковзнув до чоловіка, що поставив це незручне питання. 

Потім Найден тихо поставив пляшку на стіл, підняв її знову і зробив довгий ковток, наче підкреслюючи, що відповідь, яку він збирається дати, важлива.

——— Так, правда, — промовив він нарешті, ледь помітно стискаючи пляшку в руці.

Ледве Найден вимовив ці слова, як зала знову зашуміла. Камери почали клацати без зупину, а обличчя журналістів миттєво змінилися — на них з'явилися нотки шоку, зацікавленості, і навіть нетерплячого захоплення. Той самий чоловік, що поставив питання, ледь схилився вперед, ніби намагаючись вирвати більше інформації зі спокійного та відстороненого обличчя Найдена.

——— І ви вже знаєте, хто за цим стоїть? — запитав він голосніше, ніби хотів перекричати увесь той гамір, який вчинив.

Найден на мить втупився в чоловіка, обдумуючи наступну відповіді. Потім глянув на секретарку і провів поглядом поверх голов журналістів, немов він зважував кожного, хто сидів у залі, перш ніж відповісти. Коли він нарешті заговорив, його голос був спокійним, але прозвучав чітко, як постріл:

——— Знаю.

Тиша, що настала після цієї відповіді, була настільки густою, що можна було б почути, як хтось дихає. Пляшка знову торкнулася столу, цього разу з тихим, але виразним стуком, наче це був фінальний акорд. Усі очікували продовження, але Найден не квапився. Він залишався спокійним, незворушним, повністю контролюючи ситуацію, ніби це він задавав темп пресконференції, а не журналісти.

——— Це хтось із конкурентів? Назвіть ім’я! Хто стоїть за пожежею? Ви знаєте, яким буде їх наступний крок? — журналісти почали випалювати запитання один за одним, не стримуючи ані свого нетерпіння, ані бажання дізнатися більше.

Тоді Найден знову поглянув на зал, і цей погляд був глибоким, пронизливим. Він повільно перевів очі з одного журналіста на іншого, немов ретельно вивчаючи їх, немов художник, який шукає ідеальну позу для наступної картини. Напруга в повітрі зросла до межі — кожен у залі, здавалося, затамував подих, очікуючи на відповідь.