Розділ 9. Найден

15 років тому…

Найден стояв посеред старовинної будівлі гімназії. Його плечі були трохи опущені, а голова нахилена вниз. На його худорлявій дитячій фігурі висів рюкзак.

Стара гімназія мала величний вигляд — висока, з темно-червоними цегляними стінами та великими вікнами. Вхідні двері були прикрашені масивними металевими ручками, а на подвір’ї знаходилася невелика кам’яна статуя старого професора, що дивився на учнів із суворістю.

Перед ним Найденом стояла Прю — висока, витончена жінка з бездоганною поставою і холодним поглядом. Її одяг був такий же суворий, як і вона сама: темно-зелений костюм із чіткими лініями, а на її плечах красувався хутряний шарф, який додавав їй ще більше владності. Її обличчя було непроникним, а в очах блищав крижаний блиск.

——— Чому ти затримався? Я тебе вже 15 хвилин чекаю! Хутко йди до машини!

Найден ледь підняв голову, але не наважився дивитися їй в очі. Він відчував, як усередині щось обривається щоразу, коли вона так з ним говорила.

——— Не піду, — пробурмотів він собі під ніс. — Я не хочу їхати на малювання. Мені там не подобається.

Але Прю не слухала. Вона швидко схопила Найдена за руку, міцно стиснувши його зап’ястя. Він відчув гострий біль. Її хватка була, немов залізні лещата, і вона тягла його до виходу з такою силою, що він ледь встигав йти поруч. Найден мимоволі скривився від болю, але не видав ані звуку. Він знав, що скарги тут не допоможуть, що кожне його слово лише додасть до гніву матері, і тому мовчав. Його ноги просто волочилися за ним, коли Прю тягнула його до машини, не зупиняючись і не озираючись. Її кроки були рішучими, швидкими і впевненими.

На подвір'ї гімназії, перед головним входом, уже стояв величезний чорний лімузин, який чекав на них. Це був автомобіль, який всім своїм виглядом і розмірами вимагав поваги. Він здавався неприродно довгим, навіть серед іншого транспорту, а його тоновані вікна здавалися чорними навіть під яскравими сонячними променями. На його блискучій поверхні, відполірованій до ідеалу, відбивалося світло, створюючи відчуття, що машина майже випромінює свій власний холодний блиск. Лімузин стояв окремо, ніби сам по собі, віддалений від інших машин і людей.

Прю, не зупиняючись, різко відкрила дверцята машини. Її рухи були механічними, відточеними до ідеалу, як у людини, яка робить це вже сотні разів і не замислюється над діями.

——— Сідай! Ми вже запізнюємося!

Найден уже був готовий слухатися, але в цей момент щось привернуло його увагу. Він почув голоси із-за високого металевого паркану. Вони були дитячими, веселими і безтурботними.

Повільно, ніби боячись порушити цю мить, Найден перевів погляд і побачив групу дітей свого віку, приблизно 8-10 років. Вони стояли біля входу на спортивний майданчик, що прилягав до гімназії. Діти були одягнені у звичайний повсякденний одяг — футболки, джинси, кепки. Вони виглядали так природно, вільно, ніби ніщо не обмежувало їх у світі. Один із хлопців, той, що тримав у руках м’яч, радісно махав рукою, привертаючи увагу Найдена.

——— О, то це ж Найден! — вигукнув він, широко посміхаючись.

Найден трохи підняв голову, зустрічаючись поглядом із хлопцем. У цьому погляді було щось таке, чого Найден давно не відчував — щирість і доброзичливість, які не вимагали нічого натомість. Це був погляд, що не мав прихованих очікувань або вимог, лише запрошення до гри, до чогось простого й безтурботного, чого Найден не мав ніколи у своєму житті.

——— Іди до нас! — крикнув хлопчик.

Його голос був радісним і безтурботним, наче він запрошував Найдена у свій світ, де немає суворих правил і обов’язків, де все зводиться до гри і веселощів. І Найден несподівано відчув, як всередині щось заворушилося. На мить він відчув сильне бажання побігти до них, залишити все і просто втекти в цей інший світ, де не було ляпасів, наказів і важких очікувань. Світ, де він міг би бути просто дитиною. Але його ноги залишалися нерухомими.

——— Ти його хіба знаєш? — запитав один із хлопців, поглянувши на того, що був з м’ячем.

——— Звісно, знаю, — відповів той, не відводячи погляду від Найдена. — Ми вчора познайомилися.

І знову махнув рукою, намагаючись переконати його:

——— Іди до нас! Ми будемо грати у футбол!

Але його хутко почали заспокоювати інші хлопчаки. Один із них, високий хлопець із нахабним виразом обличчя і насмішкуватими очима, глянув на Найдена і скривився:

——— Він не прийде до нас грати. Хіба ти не бачиш, хто він?

Інші діти вмить замовкли, прислухаючись, а хлопець продовжив, підкреслюючи кожне слово:

——— Він з тих, кого називають мажорами. Такі з нами не грають. Якщо він колись і підійде до нас, то тільки для того, щоб щось наказати або похвалитися.

Ці слова вдарили Найдена боляче, немов удар у груди. Він ще більше опустив голову, намагаючись приховати свої емоції. Він був лише дитиною, але вже розумів, якого тавра йому причепили. І це тавро тиснуло на нього, не даючи дихати вільно.

Він мовчки сів у лімузин на заднє сидіння. Двері з легким глухим звуком зачинилися за ним, відрізавши його від зовнішнього світу, де діти могли вільно грати і бути собою. Для нього цей лімузин був кліткою, з якої немає виходу.

З іншого боку сіла Прю, її обличчя залишалося байдужим до всього, що відбувалося навколо. Вона не звертала уваги на емоції сина, для неї це було неважливо.

——— Чому я маю вчитись малювати? — запитав він тремтячим голосом, майже прохальним. 

Він не хотів цього, не розумів, чому його змушують робити те, що не приносить йому радості. Він сподівався хоча б на якусь підтримку, на те, що Прю принаймні пояснить йому, чому це так важливо. Але Прю тільки коротко глянула на нього, не зупиняючись у своїх діях.

——— Бо це єдине, чим ти можеш бути корисним своїй матусі. 

Вона навіть не подивилася йому в очі, коли говорила це. Для неї це було не більше, ніж констатація факту. Вона продовжувала ритися в сумочці, поки, нарешті, не дістала звідти невеличке дзеркальце і блиск для губ. Почала неквапливо підфарбовувати губи, ніби готуючись до чогось важливішого, ніж розмова з власною дитиною.