Глава 6

Я обурено встала, відчуваючи, як моє обличчя налилося фарбою. Серце почало битися частіше. Руки мимоволі стиснулись в кулаки. Я не очікувала такої реакції від мами. Її легковажність здивувала мене. Це викликало в мені хвилю роздратування. Я ж іще навіть не встигла нічого розповісти!

— Ти навіть не дослухала! — вигукнула я.

Мені дуже хотілося знайти розуміння і підтримку, а не зіштовхнутися з маминим жартівливим підходом до ситуації. Чи розуміла вона взагалі, наскільки в мене все серйозно? Вона просто сіла, поставивши руки на стіл у вигляді трикутника, і подивилася на мене з м’якою усмішкою. Це ще більше обурило мене. Але вона раптом запитала:

— Він молодий?

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, і відповіла:

— Так.

— Симпатичний? — знову посміхнулась, ніби не бачила ніякої проблеми.

— Більшу частину часу — так, — промовила я, не знаючи, як краще описати його постійні перетворення, які вселяли в мене жах.

— То в чому проблема?

Я сіла за стіл і подивилася на омлет. Мені дуже хотілося, щоб мама зрозуміла мої почуття, але її прямолінійність лише збивала мене з пантелику. Можливо, вона просто хотіла допомогти, але її слова звучали так, ніби вона не сприймала моїх переживань достатньо серйозно.

— А як же кохання? — змогла тільки видавити я з себе.

Мій голос тремтів. Це питання важило для мене більше, ніж вона могла подумати. Мені хотілося вірити, що у стосунках має бути щось більше, ніж просто «так треба».

— Повір, доню, — зітхнула мама, — кохання — це не те, що показують у романтичних фільмах. Це не коли метелики в животі і ноги тремтять. Ні, це — коли ти дивишся на чоловіка поруч себе і точно знаєш, що якщо щось станеться, він усе одно буде з тобою. І точно так само він може сказати про тебе, розумієш? Кохання — це підтримка, повага, спокій і, можливо, навіть у чомусь комфорт.

Я знову глянула на маму, намагаючись осмислити її слова. Її погляд був зовсім спокійним. Вона дивилася на мене так, ніби вже знала відповіді на всі питання, що я ще тільки збиралася поставити. Мені дуже хотілося заперечити їй, але я не могла знайти правильних слів. Мені здавалося, що ми говоримо про різні речі.

— Він же буде з тобою? — мама нахилилася трохи вперед, і в її голосі з’явилася нотка наполегливості.

— Та в нього, схоже, вибору немає, — знизила я плечима. — Він ще й не завжди поводиться адекватно. Я взагалі не знаю, чого від нього можна очікувати.

Це було моє справжнє зізнання. І я відчула, як усередині мене знову почало наростати відчуття розгубленості. Я не могла зрозуміти, чи справді вартувало це все мого часу і зусиль. Мене лякала його непередбачуваність і те, що я не знала навіть, що насправді означають його вчинки.

— То він дурний такий від того, що ще молодий, — мама намагалася заспокоїти мене своєю звичною усмішкою. — Ще перевиховаєш його!

— Не впевнена, що хочу витрачати на це час, — відповіла я.

Ще через два дні наважилася переступити поріг видавництва, щоб написати заяву про звільнення. Видавництво розташовувалося у старовинній будівлі в центрі міста. Його високі аркові вікна дивилися на бруковану вулицю, а всередині завжди панувала тиха і трохи напружена атмосфера. Меблі з темного дерева надавали офісу певного шарму. У великому холі стояли книжкові шафи, заповнені томами манги, а на стінах висіли плакати з обкладинками найуспішніших видань.

Я відчувала себе трохи нервово, проходячи повз співробітників, які зосереджено працювали за своїми столами. Вони навіть не піднімали голови, поглинуті своїми обов'язками. Кожен крок лунав голосно.

Підійшовши до приймальні, я вручила свою заяву про звільнення секретарці, яка здивовано підняла брови, але нічого не сказала. Відчуваючи полегшення, я повернулася до виходу. Та коли виходила, зустріла Найдена біля головного входу. Він навіть не привітався, відразу ж перейшов до справи:

— То що ти вирішила? — спитав він холодно, не відриваючи від мене очей.

Від його прямого погляду я відчула, як у мене стислося серце. Глибоко вдихнувши, я відповіла:

— Вибачте, але я, мабуть, не зможу відповісти взаємністю на вашу клятву. До речі, — я дістала з кишені куртки руки і, знявши перстень зі свого пальця, простягнула його Найдену, — за нагоди поверніть його вашій матері.

Найден взяв перстень і почав крутити його в руках, наче бачив його вперше. Хоча, скоріше за все, це було не так. Я спостерігала за його рухами, намагаючись зрозуміти, що він відчуває. Його обличчя залишалося незворушним, але я помітила, як сильно він зосередився на персні.

— Вона зробила тобі такий цінний подарунок? — нарешті запитав він.

— Саме через його вартість я і не можу прийняти його, — пояснила я, намагаючись не видати свого хвилювання. — Він занадто дорогий, щоб бути у мене. Усі ці дні я тільки й робила, що думала, як би його не загубити.

Найден одягнув перстень назад мені на руку і, глянувши мені в очі, сказав:

— Цей перстень цінний не через свою вартість.

Я здивовано глянула на Найдена, намагаючись зрозуміти сенс його слів. В його погляді було щось таке, що змусило мене відчути легке тривожне хвилювання.

— Давши його тобі, вона практично визнала тебе наступною спадкоємицею, — продовжив він, спостерігаючи за моєю реакцією. — Після нашого одруження ти могла б претендувати на те, щоб стати наступною главою нашої сім'ї. Це право передається тільки по жіночій лінії, оскільки дракони дуже свято ставляться до того, що жінка здатна дати нове життя. На жаль, я не народився дівчинкою…

Не вірячи своїм вухам, я уважніше почала роздивлятися камінь посеред персня. Він був таким же, як раніше, але тепер я бачила в ньому щось інше. Тільки згодом до мене дійшов сенс останніх слів Найдена. Але коли я збагнула, що саме він міг мати на увазі, його вже не було поряд. Я озирнулася, шукаючи його очима, але все було марно. Він пішов.

Я спробувала не згадувати про нього більше. Робила вигляд, що нічого не сталося, і постійно дивилася якісь оголошення у пошуках нової роботи. Вечори здавалися нескінченно довгими. Я губилася в думках про майбутнє, не знаючи, що на мене чекає.