Розділ 4. Сумніви

——— Що ти знаєш про драконів? — запитала я, подивившись на свою подругу.

Мої слова прозвучали невимушено, але всередині я намагалася знайти хоч якусь підказку того, що мені варто робити далі. Я була розгублена і потребувала відповіді.

Ми йшли по парку алеєю серед каштанів, які вже встигли позолотіти й почали скидати своє листя на землю. Була середина жовтня. Осінь прийшла несподівано, захопивши місто своєю прохолодою і яскравими барвами. Вітер проникав під одяг, змушуючи тремтіти, і нагадував, що літо остаточно минуло. Листя під ногами шурхотіло. Час від часу на небі пролітали важкі сірі хмари, приховуючи сонце. Того ранку мені вперше довелося дістати куртку з шафи, аби не замерзнути під час прогулянки.

Осінній парк був сповнений спокоєм і тихим смутком, наче сама природа сумувала за теплими днями. Дерева стояли у своїх золотистих плащах, а вітер грався їхнім листям, піднімаючи його вгору і знову опускаючи додолу. Ми йшли повільно…

——— Ну, це міфічні істоти, яких часто зображують у різних мультиках або фільмах, — замислилась раптом Олена. — Схожі на великих ящірок. Зазвичай чорні або зелені. З пащі в них йде вогонь.

Як же сильно вона помиляється! Її наївність здавалася мені майже дитячою. Дракони — ніякі не міфічні істоти. Вони завжди жили серед нас, маскуючись під людей. Вони знають, як зливатися з натовпом, як бути непомітними.

Я подивилася на Олену й подумала, як мало вона знає про справжній світ. Судячи з того, як Прю поводилася з Найденом, я могла припустити, що у драконів панує матріархат. Це змушувало мене думати про їхню культуру і традиції, які залишалися таємницею для всіх, хто не був одним із них. Можливо, їхні правила суворі, але в них є якась прихована мудрість, що допомагає вижити в цьому світі. А ще вони доволі консервативні і дотримуються стародавніх традицій, які забороняють їм будь-які зв’язки до весілля. Напевно, для того, щоб їх не викрили. Хоча я не була впевнена в цьому.

——— Припустимо, що вони існують…

——— Це — неможливо! — засміялася Олена. — Такі істоти не вижили б у нашому сучасному світі. Хіба що еволюція зробила б їх значно меншими за розмірами!

Її слова викликали легку посмішку на моєму обличчі. Дракони дійсно адаптувалися, навчилися жити серед нас, змінюватися, ховати свою справжню сутність. Олена навіть не здогадувалася, що вони можуть бути ближче, ніж вона думає, що світ може бути набагато таємничішим, ніж здається на перший погляд.

Я подумала про Найдена. В його драконячому вигляді він справді не був більшим за звичайну людину. Його зріст майже не змінюється під час перетворення. Тільки вигляд стає моторошним, і очі починають світитися якимось загадковим світлом, що пронизує душу. Як же він мене лякає кожного разу, як обертається! Здавалося, що в цей момент він стає не лише іншим, але й вищим, сильнішим, і цей вид лякає мене до кісток. Хоча у вигляді людини він цілком симпатичний, поводиться тільки трохи дивно. Може, він так намагається компенсувати те, що його в дитинстві постійно принижували? Чи, можливо, це частина його драконячої натури, яка намагається адаптуватися до людського світу?

——— О, я знаю! — вигукнула Олена, і її обличчя засяяло від нової ідеї. — Якби дракони існували, вони б жили десь у горах або на болотах, подалі від людей! І були б вегетаріанцями!

Тут вже я засміялась. Її уява була такою ж дитячою, як і її віра в те, що реальний світ такий простий. Вона не знала, що деякі істоти не потребують сховку в горах чи болотах. 

Ми не поспішаючи вийшли з парку. Листя під ногами, здавалося, сповільнювало наш крок. Я побачила припаркований чорний лімузин. Він стояв на узбіччі, немов чекав на когось. Я завмерла на мить, відчуваючи, як серце почало битися швидше. Чи це він? Той самий знак, який має допомогти мені прийняти рішення?

——— Цікаво, хто там, — замислилась Олена. — Напевно, якась кінозірка приїхала в наше місто на зйомки…

Однак двері ззаду відчинились і я побачила Прю.

——— Сідай, — крикнула вона мені, — треба поговорити.

——— Ви знайомі? — здивувалася подруга.

Але я не вигадала нічого кращого, аніж посміхнутися і сказати, що потім усе поясню. Хоча як я взагалі можу все це комусь пояснити? Як я скажу, що мені не дає спокою сімейка заможних драконів? У кращому випадку всі посміються наді мною і скажуть, щоб я не вигадувала.

Тож, не бачачи інших варіантів, я сіла на шкіряне сидіння біля Прю, і ми поїхали. Салон лімузину був просторий і розкішний, з м'якими кремовими сидіннями. Столик із темного дерева в центрі салону виблискував ідеальним поліруванням. На стінах висіли невеликі світильники, які м'яко освітлювали салон. Повітря було наповнене тонким ароматом дорогого парфуму.

Ми їхали не дуже швидко, майже ніде не зупиняючись. Величезні вікна лімузину дозволяли спостерігати за повільним плином міста. Звуки вулиці глушилися товстими скляними перегородками, і я відчувала себе ніби в іншому світі, відгородженому від реальності.

——— Отже, що було вчора після того, як я пішла? Він зробив тобі пропозицію? — запитала суворим голосом Прю, і її холодний тон знову нагадав мені про її домінуючу натуру.

Від її погляду мені стало ніяково. Я відчула, як страх перед нею почав стискати моє тіло. Я швидко відвела очі у вікно, намагаючись уникнути прямого контакту з нею. Мої думки металися і я намагалася зібратися, щоб не видати своїх почуттів. Я боялася, що Прю може побачити мене наскрізь.

——— Я все одно не піду за вашого сина, — сказала я, намагаючись звучати впевнено. 

Проте в моєму голосі прозвучала нотка невпевненості, і я відчула, як серце знову калатало, видаючи мою тривогу. Я намагалася стримати емоції, але мій голос тремтів.

——— Розумію, — зітхнула жінка. — Я також відмовлялася, хоча день нашого весілля був обраний ще коли нам було менше року. Та я все одно пручалася до останнього. Постійно влаштовувала якісь істерики, тікала з дому, навіть намагалася зустрічатися з кимось іншим.