Глава 4

Не гаючи ні хвилини, я встала і почала шукати міцні напої та якісь бокали, заглядаючи буквально в кожну шухляду. Мої руки тремтіли. Пальці зрадницьки стискалися. Я відчувала себе, наче на тонкому льоду. Боялася, що будь-яка моя помилка може викликати ще більший гнів їх обох. Тому намагалася зосередитися на своїх діях, але думки металися і я не могла сконцентруватися.

— Бар біля сходів, люба, — підказала Прю.

Подякувавши, я хутко вийшла з кухні. Всередині мене все ще кипіли емоції. Але я покірно рушила до сходів. Як Прю і казала, напої були там. Схопивши якусь пляшку, я майже миттєво розвернулася до кухні. Але щойно я наблизилася, як почула голос Прю:

— Ти ж знаєш, що до весілля драконам не можна робити цього… Хоч яка б гарна вона не була, ти маєш тримати себе в руках. Інакше ти зганьбиш нас.

Я завмерла на місці. Спина враз напружилася, наче невидима рука тримала мене, не даючи рухатися. Мене охопив страх, змішаний із цікавістю. Переборюючи себе, я обережно підступила ближче, намагаючись почути, що відповість Найден. Моє серце билося так сильно, що я відчувала його в кожній жилці. Моя уява малювала найрізноманітніші картини того, що могли б означати її слова, і з кожною думкою мій страх зростав.

— Мені байдуже на традиції, — відповів їй Найден. — Я роблю те, що хочу.

Його слова були сповнені зухвалості, і я побачила, як у Прю здригнулися губи, коли вона намагалася зберегти самовладання. Її очі звузилися, а руки напружилися, стискаючи серветку.

— То ти вже з нею…

— І не тільки з нею. З усіма жінками, які працюють у моєму видавництві! Вони всі пройшли через мене!

Я обережно зробила ще один крок уперед, щоб краще бачити, що відбуватиметься далі. Мої ноги рухалися самі по собі, немовби тягли мене ближче до сцени, що розгорталася перед моїми очима. Саме в цю мить Прю раптово встала. Її обличчя перекосилось від гніву. Рука здійнялася в повітрі, і перш ніж я встигла хоча б щось збагнути, вона з усієї сили вдарила Найдена по обличчю. Ляпас прозвучав у тиші, як удар батога, і від несподіванки я впустила пляшку на підлогу.

Почувши дзвін, Прю повернула голову в мій бік. Її очі блиснули зловісним вогнем, і я відчула, як кров холоне в жилах від її погляду.

Потім вона глянула на свою червону руку, яка все ще пекла від удару, і, наче забуваючи про все навколо, взяла серветку зі столу, ніби так просто можна було витерти те, що щойно сталося.

— Або ти тепер одружуєшся з нею, — прошипіла вона крізь зуби, — або ми відмовляємося від тебе і позбавляємо спадку.

— Але я не хочу за нього заміж! — вигукнула я, вбігаючи на кухню.

Мій голос був захеканим і тремтячим. Кожне слово виривалося з грудей, наче крик. Найден нічого не відповів. Він сидів з опущеною головою, дивлячись кудись на підлогу. Мовчання, яке настало, було ще гірше, ніж крики.

Прю з огидою кинула серветку на стіл, наче цей рух мав стерти всю ситуацію, і вийшла. Її кроки були важкими і рішучими. Я чула, як вона зачинила за собою двері. Тільки після цього Найден повільно підвівся і раптом закричав:

— Пішла геть з мого дому!

Його голос був повен люті і болю. Я перелякано зробила кілька кроків назад, не знаючи, як реагувати. У цей момент відчула раптом, як щось гостре прокололо мою ногу. Я скривилася від болю і стиснула зуби, щоб не закричати. Відчуття було різким і пекучим. Піднявши одну ногу, я почала стрибати на іншій, намагаючись дістатися до стільця, на якому ще нещодавно сиділа. Кожен стрибок віддавався болем і залишав краплі крові на підлозі.

Сівши, я обережно дістала шматок скла з ноги. Це було непросто — уламок був гострим, і кожен рух завдавав мені болю. Стиснувши зуби, я намагалася не видавати жодного звуку, хоча в голові пульсувала думка про те, що це лише початок. Моя шкарпетка вже промокла від крові, і коли я знімала її, відчувала, як вона липне до шкіри. Я швидко взяла серветки, притиснула їх до рани, намагаючись зупинити кровотечу. Мої руки тремтіли. Я почала панікувати, хоча намагалася залишатися спокійною.

— Ти що, не чула, що я сказав? — раптом закричав знову Найден. — Пішла геть з мого дому, щоб мої очі тебе більше ніколи не бачили!

Я підняла погляд. Його очі горіли гнівом. Його обличчя було перекошене від емоцій, і я не могла зрозуміти, що саме в ньому переважає — ненависть чи біль.

— Цікаво, як я піду, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Це не мої клопоти! Ти зіпсувала мені життя! Тож хоча б піди звідси гідно!

Я знову глянула на нього, намагаючись зрозуміти, чи він серйозно. Його слова боляче різонули мене, і я відчула, як гнів наростав усередині.

Прибрала серветки і подивилася на поріз, який досі сильно кровоточив. Кров заливала мою шкіру, і я зрозуміла, що потрібно звернутися до лікаря. Тому почала шукати свій смартфон на столі, але його ніде не було. Він виявився в кишені моїх джинсів. 

Я почала набирати номер швидкої, але раптом відчула, як міцна рука грубо вирвала телефон з моїх рук.

— Що я тобі щойно наказав робити? — гаркнув Найден. — Хіба я дозволяв тобі телефонувати комусь?

Тоді я зрозуміла, що більше не можу тримати все в собі. Увесь біль, страх, розгубленість і злість, які я відчувала, раптово вирвалися назовні.

— Та хіба ж ти не бачиш, що я поранена? — закричала я. — Тільки й можеш, що постійно повторювати «йди звідси»! Краще б аптечку приніс, йолопе! Що ти взагалі за чоловік, якщо виганяєш поранену дівчину на вулицю? Думаєш, що тобі все можна лише через те, що в тебе більше грошей, ніж у мене? А що ти робитимеш, коли тебе позбавлять цих грошей? Будеш сидіти в метро і малювати кульбаби за три копійки? Кому ти взагалі потрібен без усього цього? Чого ти сам вартий? Яка ТВОЯ ціна?

Весь світ здавався мені тоді розмитим від сліз, і я навіть не помітила, як Найден наблизився до мене. Він мовчки опустився на коліна переді мною. Його обличчя наповнилось невимовним болем і смутком. Його руки обережно торкнулися моєї пораненої ноги, і я відчула легке поколювання від його дотику. Я спробувала відсунути ногу, не розуміючи, що він задумав, але він лише міцніше стиснув її і підніс до своїх губ.