Розділ 3. Свекруха

Я сиділа на кухні, і час, здавалося, сповільнився, затягуючи мене в безкінечний потік сумнівів і страхів. У голові луною відбивалися його слова: 

——— Якщо вирішиш залишитись, приходь в мою кімнату через півгодини.

Кожне слово ніби пульсувало в моїй свідомості. Я відчувала, як всередині мене наростала паніка. Я не могла нічого обрати. Але час спливав... 

Я знала, що повинна зробити вибір, але яка з опцій була правильною? І чи існував взагалі правильний вибір?

Мої руки лежали на столі. Я відчувала, як вони тремтіли від напруги. Моя мрія була настільки близькою, що я могла майже доторкнутися до неї, але якщо я погоджуся залишитися, чи не стане це пасткою? Чи не перетвориться моє життя в золоту клітку? Мене охоплювала тривога, наче туман, роблячи дихання важким і приглушеним. Всі ці роздуми тиснули на мене, зводили з розуму, змушували сумніватися у всьому, включаючи і себе саму.

Я встала і почала ходити колами по кухні. Погляди металися по всім куткам. Виглядало все гарно: розкішні меблі, теплі тони, великі вікна... Але чи може це стати моїм домом? Чи не буде цей простір для мене вʼязницею? Все це легко могло перетворитися на золоту клітку, яка б тільки приховувала мене від зовнішнього світу.

Я вирішила, що маю для початку поговорити з Найденом. Можливо, ми зможемо до чогось домовитися? Можливо, він зрозуміє мене або хоча б зможе пояснити свої мотиви? 

Та варто було мені вийти з кухні, як я почула, що хтось копирсався у двері. Звуки були глухими, але чіткими. Я зупинилася. Серце застукало швидше. Намагалась не дихати. Хтось відкривав двері. Мені здалося, що час зупинився, і всі звуки в домі раптом стихли, залишивши тільки цей глухий стукіт, який луною відгукувався в моїй голові. 

Раптом перед очима з'явилася жінка, гарно вдягнена, з ключем в руках. Вона кинула зарозумілий погляд у мій бік і зі злістю скривилася, сховавши ключ у кишеню своєї куртки.

——— Де мій син? — різко запитала вона, і її голос прозвучав скоріше, як наказ, аніж запитання.

——— В своїй кімнаті, — не замислюючись, відповіла я.

Мої слова вирвались автоматично, наче рефлекс. Тільки потім, коли я почула стукіт її підборів на сходах, зрозуміла, що не повинна була цього казати. Стукіт лунав по всьому дому, відбиваючись від стін, наче барабанний дріб перед битвою. Я швидко побігла за нею, намагаючись встигнути зупинити її, але було вже пізно. Вона різко відчинила двері кімнати Найдена і завмерла на місці. Її обличчя почервоніло від обурення. Вени на шиї набрякли, наче вона прямо зараз вибухне від гніву. 

Вона закричала на увесь дім:

——— Це ще що таке?

Її крик гучно відбивався від стін. Здавалося, що навіть сам будинок здригнувся від її гніву. Важкі хвилі її обурення накочувалися одна за одною, не залишаючи місця для спокою чи розуміння. Її голос був гучним і рішучим. Мене охопив страх.

——— Мамо? — почувся переляканий голос Найдена з глибини кімнати. — Що ти тут робиш?

Ситуація вийшла з-під контролю. Я не знала точно, чому вона так розлютилася. Але іі присутність була подібною до бурі, яка раптово увірвалася в наш ранок. За кілька хвилин я знову сиділа на кухні, але тепер усе здавалося іншим. Простір довкола був наповнений напругою, яка так і вібрувала у повітрі. Я не могла заспокоїтись. Серце все ще калатало. Кожен удар лунав у грудях і відбивався десь у скронях. Руки тремтіли. Пальці не слухалися. 

Поруч мене сидів Найден у халаті, який він поспіхом натягнув на своє голе тіло. Його волосся було скуйовджене, а погляд був, як у людини, що прокинулася серед ночі від кошмару. З іншого боку столу сиділа вона, мати Найдена, — Прю. Її постава була настільки гордою і впевненою, що здавалося, наче вона завжди звикла керувати всім і всіма. В її погляді був виклик, який не потребував слів.

Вона закочувала очі, ніби не могла витримати цього видовища, і, махаючи серветками замість віяла, постійно повторювала:

——— Яка ганьба! Боже, яка ганьба!

Її слова розрізали тишу. Кожне її слово було просякнуте осудом і роздратуванням, наче вона не могла повірити в те, що побачила. Її обурення було майже відчутним — важке, як хмари перед грозою, що нависли над нами. Я відчувала, як зростала напруга, як тиск її присутності ставав нестерпним. Я відчувала себе затиснутою в пастці. Хотіла втекти, зникнути з цього місця, але розуміла, що це неможливо. Кожен мій рух здавався неприродним, наче я була маріонеткою в її руках. Вона продовжувала глузувати, не стримуючи своє обурення і засудження. Її слова пронизували мене, як голки, змушуючи стискати зуби і дивитися вниз. 

Натомість Найден, опанувавши себе, провів рукою по голові, щоб прибрати зайве волосся зі свого обличчя. Його рухи були напрочуд плавними. Він спокійно сказав, не піднімаючи голосу:

——— Мамо, я все можу тобі пояснити!

Його голос був тихим, майже спокійним. Він намагався зібрати свої думки і знайти слова, щоб заспокоїти її, але його мати не мала наміру слухати. Вона була надто захоплена своїм обуренням, надто поглинена гнівом і розчаруванням.

——— Не треба, — поклала Прю серветки на стіл, різко відмахнувшись від його слів. — Я не маленька. Сама винна, що не зателефонувала перед приїздом. 

Вона промовила це з таким презирством, що здавалося, наче її слова були отруєними стрілами, які летіли прямо в моє серце, розриваючи на шматки будь-яку впевненість, яку я ще мала. Її тон був холодним і безжальним. Кожне її слово було, наче удар батогом.

Коли вона кинула оцінюючий погляд на мене, її очі навіть блиснули зловісним вогнем, від якого всередині мене піднялася хвиля страху. Погляд Прю ніби пронизував мене наскрізь і я відчула себе маленькою і беззахисною перед її владною присутністю. Вона ж знову глянула на свого сина, і в її очах з'явилося щось, що нагадувало ненависть, змішану з розчаруванням:

——— Я взагалі хотіла поговорити з тобою про твоє видавництво, — сказала вона з ледь прихованою іронією в голосі. — В пресі пишуть, що рейтинги якоїсь  твоєї манги почали падати, читачі нібито обурені, що ти вбив там якогось героя.