Розділ 2. Умова

Найден зненацька засміявся. Його сміх був водночас доброзичливим і теплим, але у ньому я відчула і нотку глузування. Начебто він знав щось, чого не знала я, і насолоджувався моїм внутрішнім збентеженням. Цей сміх мав в собі щось грайливе, і від цього в мене ще більше почали тремтіти коліна. А він просто сів поруч… Було таке враження, ніби тільки й чекав підходящого моменту, щоб знову доторкнутися до мене, випробовуючи межі моєї витримки і терпіння. Його близькість приваблювала. Від цього мені ставало ще важче зосередитися.

——— От же паскудник! — подумала я, відчуваючи, як червонію від його нескромної гри. 

Він грав на моїх нервах, змушуючи мене почуватися розгубленою та вразливою. Проте я глибоко вдихнула повітря і зосередилася на предметах, які були на столі. Почала вивчати канцелярію, намагаючись зрозуміти, з чим доведеться мати справу. Олівці, лінійки, чорнильниці — все здавалося звичайним, але в моїй свідомості кожна річ була випробуванням. 

Я відчувала на собі погляд Найдена. Його очі постійно стежили за кожним моїм рухом, і мені здавалося, що цей пильний погляд не зникне ніколи. Увесь перший день він давав мені обводити щось незначне  і ретельно слідкував, щоб я ніде не помилилася. Мої руки все ще трохи тремтіли, і я робила все можливе, щоб контролювати кожен рух, відчуваючи на собі його погляд. Це було схоже на гру в шахи, де кожен мій рух мав бути продуманим і точним.

Кожного дня Найден сидів поруч, спостерігаючи за моєю роботою. Іноді нахилявся ближче, щоб дати мені якусь підказку. Через два тижні нарешті дозволив мені самій зробити фон. Я гадала, що мої зусилля нарешті почали приносити плоди. Але героїв він все одно малював особисто і розфарбовував також сам.

Найден працював з такою швидкістю і точністю, що мені ставало зрозуміло, чому його вважають генієм. Кожен його рух був, наче танець. Я захоплено спостерігала за ним. За тим, як він спочатку збирав своє неслухняне волосся, щось шепочучи собі під носа… як ретельно обирав собі олівець, прикушуючи нижню губу… як його погляд потім вмить ставав зосередженим, наче не існувало нічого навколо… як робив якісь штрихи і, задоволено киваючи, брав чорнила, щоб надати малюнку кольорів… Мені подобалось все. Коли він працював, то наче перетворювався на іншу людину, і мені було цікаво спостерігати за цим перетворенням. Важко уявити, що він міг би займатись чимось іншим в своєму житті.

Через місяць в його будинку з’явилася та сама пані з видавництва, яка проводила співбесіду. Її поява була настільки несподіваною для мене, що я на мить розгубилася. Ще більше мене здивувало те, що Найден залишив мене саму за письмовим столом, а сам, наче піддавшись якомусь невидимому сигналу, спустився з пані вниз, не сказавши мені ані слова.

Моє серце почало битись швидше від цікавості. Я тихенько вийшла з кімнати і підкралася до сходів, намагаючись зробити все якнайтихіше. Я не могла втриматися від спокуси дізнатися, про що вони будуть розмовляти. Нахилилася ближче до перил, щоб краще чути. Кожен мій рух був обережний, щоб не видати себе. Цікавість просто розпирала із середини.

——— Я зробив два розділи, можете відправляти їх до друку, — пролунав голос Найдена. 

Я затамувала подих. Десь внизу ніби зашурхотів папір і наче щось впало на підлогу. Це був легкий звук, майже нечутний, але він привернув мою увагу. Я намагалася зрозуміти, що там відбувалося. Нахилилася ближче до перил, бажаючи вловити кожен звук, кожен шепіт. Мій мозок малював найрізноманітніші картини, і кожна з них була більш інтригуючою, ніж попередня.

——— Ви вирішили вбити головного героя? — нервово запитала пані.

——— Я втомився від нього. Він мене бісить.

——— Але ж читачі… Вони не зрозуміють… Не можна так просто вбивати головного героя! А як же сюжет?

——— Ти справді так думаєш? — прозвучав голос Найдена.

——— Так…

——— Тоді тебе звільнено. До вечора щоб тебе вже не було в моєму видавництві!

Після цього я почула важкі кроки, що почали швидко наближатися до сходів. Мої думки закрутилися в паніці, і я стрімголов забігла назад до кімнати. Сіла на своє місце, хапаючи ротом повітря, як риба на березі. Серце калатало у грудях. Двері різко відчинилися, і до кімнати увійшов Найден, мовчки і впевнено. Його обличчя було непроникним, наче маска, і від цього мене охопило тривожне передчуття. Його погляд був спрямований вперед. Він не звертав на мене уваги. Важке мовчання повисло в повітрі. Я спробувала обережно глянути в бік Найдена, крадькома, намагаючись вгадати його настрій, але не могла нічого прочитати на його кам’яному обличчі. Невже звільняти когось для нього звична справа? Чи він насправді гнівається? Я не знала, і від цього ставало ще страшніше.

Минуло кілька днів. Найден запропонував мені залишитися в нього на ніч. Це сталося через те, що ми розпочали працювати над новою мангою і зовсім втратили відлік часу. Коли я, нарешті, подивилася на годинник, була вже пізня ніч. Я занепокоїлась, адже автобуси вже не ходили, і я не знала, як добратися додому. Паніка почала охоплювати мене. Я збиралася викликати таксі. Але Найден переконав мене залишитися. Його голос був на диво м'яким, майже ніжним. Він наполіг, і я погодилася, відчуваючи, як по шкірі пробіг холодний мурашиний трепет.

Він відвів мене до однієї з кімнат на третьому поверсі. Кімната була просторою, з окремим душем і великим вікном, яке виходило в бік саду. Ліжко було велике і м’яке, з білосніжною постільною білизною. В кутку стояло крісло з невеликою лампою для читання. На стінах висіли картини, створені самим Найденом. Їхні абстрактні фігури та яскраві кольори здавалися живими у цьому тьмяному світлі.

Прийнявши душ і одягнувши халат, який Найден люб’язно залишив, я підійшла до вікна, намагаючись розслабитися. Моє дихання стало рівнішим, але в грудях все одно відчувалася якась важкість. Раптом я побачила чоловічий силует, сидячий на землі посеред саду, і мене охопило нове відчуття — цікавість, змішана з непокоєм. Що він там робить?