Глава 2

Найден встав і підняв один із тих ватманів, які лежали на підлозі. Це був великий аркуш паперу, на якому вже були зроблені якісь позначки, наче він почав нову роботу, але ще не завершив. Кожен його рух був наповнений якоюсь особливою грацією, і я захоплювалася його легкістю та впевненістю.

— Можеш потренуватися на цьому, — промовив він, передаючи мені ватман.

Я невпевнено взяла аркуш і ще раз глянула на обличчя Найдена. Його яскраві зелені очі так і зачаровували мене. Вони здавалися бездонними. Я не могла відірвати від них погляду. Вони притягували мене до себе, наче магніти…

Через тиждень я повернулася знову. Цього разу Найден сидів на другому поверсі біля великого вікна, з повністю відкритими вікнами та дверима на балкон. Сонячне світло заливало кімнату, створюючи золотаве сяйво. У кімнаті панувала тиша. Здавалося, ніби цей простір жив своїм власним життям.

Я вийшла на балкон і відразу відчула, як прохолодний осінній вітер торкнувся моїх щік. Він пронизував мене наскрізь, змушуючи затремтіти. Але коли я поглянула назад у кімнату, побачила, що всередині все залишалося нерухомим. Жоден аркуш паперу не поворухнувся. Жоден звук не розбив тишу. Це було так дивно — відчувати холодний подих вітру на собі і водночас спостерігати, як ніщо в кімнаті не реагує на його присутність. Здавалося, якась невидима сила розділяла простір між балконом і кімнатою, не дозволяючи вітру проникнути всередину.

Я здивовано повернулася до кімнати і простягнула руку. На долоні було прохолодно від вітру, але варто було лише повернути руку в кімнату, як я відчула приємне тепло, яке ніби оточувало мене, захищаючи від холоду. Це була не просто різниця температур — це було щось більше, якась сила, яка буквально утримувала зовнішній світ подалі.

— Як ви це зробили? — запитала я, знову простягаючи руку вперед.

Найден здивовано глянув на мене, наче не зрозумів мого запитання. Але потім несподівано з’явилася хитра посмішка, що змусила мене відчути легке тепло в грудях. Це була загадка, і він, схоже, насолоджувався тим, що міг залишатися для мене таємницею.

Я знову вийшла на балкон. Холодний вітер обійняв мене. Волосся розвіялося навколо обличчя, наче танцюючи у такт вітру. Але всередині кімнати і досі все залишалося таким тихим і спокійним, наче ми перебували у двох різних світах.

— Це що, фокус якийсь? — спитала я, повернувшись до кімнати, мимоволі намагаючись знайти пояснення для цієї дивної гри вітру і тепла.

Тоді Найден поклав механічний олівець і підійшов до мене. Його рухи були плавними і впевненими, наче він точно знав, що робить. Між нами було всього кілька кроків, але здавалося, що увесь простір кімнати наповнився невидимим струмом, який притягував мене до нього все сильніше.

— Ти точно хочеш знати? — прошепотів він за моєю спиною.

Потім, несподівано для мене, Найден провів рукою по моїй талії, і цей легкий дотик викликав у мене легке тремтіння. Я відчула, як серце почало битися швидше, а подих став важчим.

Я глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїти себе, але мої руки тремтіли. Я не могла стримати цей потік емоцій, що раптом охопив мене. Він підійшов ще ближче, і я відчула його подих на своїй шиї. Серце закалатало ще швидше, а Найден, ніби нічого не помічаючи, провів рукою по моїй спині. Його дотик був теплим і ніжним, викликаючи мурахи по всьому моєму тілу. Мої щоки швидко покрилися рум'янцем. Я опустила очі, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Точно? — прошепотів Найден мені на вухо.

— Почнемо працювати, — невпевнено відповіла я.

— Точно?

Мої ноги почали підкошуватись від хвилювання, але я зібрала всю свою силу волі, щоб не втратити рівновагу. Кивнула, хоча всередині мене все вирувало від напруги. Підійшла до письмового столу. Кожен крок давався нелегко. Мені здавалося, що земля під ногами хитається, а серце ось-ось вистрибне з грудей. Я відчула, як мої руки легенько тремтіли, коли я поклала їх на стіл, намагаючись не видавати своїх емоцій. Проте кожен мій рух здавався важким, а мозок відчайдушно шукав спосіб відволіктися від його присутності.

Найден зненацька засміявся. Його сміх був водночас доброзичливим і теплим, але в ньому я відчула і нотку глузування. Начебто він знав щось, чого не знала я, і насолоджувався моїм внутрішнім збентеженням. Цей сміх мав у собі щось грайливе, і від цього в мене ще більше почали тремтіти коліна. А він просто сів поруч… Було таке враження, ніби тільки й чекав слушного моменту, щоб знову доторкнутися до мене, випробовуючи межі моєї витримки і терпіння. Його близькість приваблювала. Від цього мені ставало ще важче зосередитися.

— От же паскудник! — прошепотіла я, відчуваючи, як червонію від його нескромної гри.

Він грав на моїх нервах, змушуючи мене почуватися розгубленою та вразливою. Проте я глибоко вдихнула повітря і зосередилася на предметах, які були на столі. Почала вивчати канцелярію, намагаючись зрозуміти, з чим доведеться мати справу. Олівці, лінійки, чорнильниці — все здавалося звичайним, але в моїй свідомості кожна річ була випробуванням.

Я відчувала на собі погляд Найдена. Його очі постійно стежили за кожним моїм рухом, і мені здавалося, що цей пильний погляд не зникне ніколи. Увесь перший день він давав мені обводити щось незначне і ретельно стежив, щоб я ніде не помилилася. Мої руки все ще трохи тремтіли, і я робила все можливе, щоб контролювати кожен рух, відчуваючи на собі його погляд. Це було схоже на гру в шахи, де кожен мій рух мав бути продуманим і точним.

Щодня Найден сидів поруч, спостерігаючи за моєю роботою. Іноді нахилявся ближче, щоб дати мені якусь підказку. Через два тижні нарешті дозволив мені самій зробити фон. Я гадала, що мої зусилля нарешті почали приносити плоди. Але героїв він усе одно малював особисто і розфарбовував також сам.

Найден працював з такою швидкістю і точністю, що мені ставало зрозуміло, чому його вважають генієм. Кожен його рух був, наче танець. Я захоплено спостерігала за ним. За тим, як він спочатку збирав своє неслухняне волосся, щось шепочучи собі під носа… як ретельно обирав собі олівець, прикушуючи нижню губу… як його погляд потім вмить ставав зосередженим, наче не існувало нічого навколо… як робив якісь штрихи і, задоволено киваючи, брав чорнила, щоб надати малюнку кольорів… Мені подобалось усе. Коли він працював, то наче перетворювався на іншу людину, і мені було цікаво спостерігати за цим перетворенням. Важко уявити, що він міг би займатись чимось іншим у своєму житті.