Розділ 1. Знайомство

——— Вітаю, ви прийняті на посаду помічника, — простягла в мій бік руку пані в стильному діловому костюмі. 

Її постава була впевненою, ніби вона знала, що завжди досягне бажаного результату. Костюм із чорної тканини, підібраний з бездоганним смаком, тільки підкреслював її професійність. Її обличчя випромінювало спокій і доброзичливість. Однак у кутиках очей було щось таке, що видавало її сум.

Я відчувала, як мої руки тремтіли від хвилювання. Незважаючи на спроби зібратися, нерви все ж брали своє. Я глибоко вдихнула. Потім повільно простягнула руку у відповідь і навіть спробувала посміхнутися, але губи все ж видавали нервовий тремор. 

Відчувала себе наче маленька дитина, що вперше йде до школи, хоча насправді це був мій перший дорослий крок. Мені було 20. Це була моя перша успішно пройдена співбесіда. 

Міцно стискаючи другою рукою свій рюкзак, я відчувала всередині тривогу, яка продовжувала наростати все більше з кожною секундою.

——— То я можу проходити на своє робоче місце? — запитала я, не відпускаючи руку поважної пані. 

Голос мій був тихим. Я боялася, що вона може передумати і забрати свої слова назад. У голові роєм літали різні думки: чи я впораюсь? Чи зможу виправдати довіру? Чи знайду спільну мову з колегами? Чи зможу пристосуватися до нових вимог? 

Кожна секунда очікування тягнулась нескінченно довго. Мовчання між нами здавалося густішим за найщільніший туман.

——— Не все так просто, — відповіла вона, раптом опустивши очі, ніби хотіла уникнути мого погляду. Її голос несподівано став більш м’яким і співчутливим. — Справа в тому, що художник, якому ви допомагатимете з коміксами, відмовляється працювати в офісі. Каже, що муза до нього приходить тільки, коли він знаходиться вдома.

Від її слів у мене в грудях похололо… Працювати в чиємусь домі? Це здалося мені чимось незвичайним і навіть трохи лякаючим. Мої думки почали метушитися. Я ніяк не могла збагнути: як це буде виглядати? Що це взагалі означає? А що буде, як я не впораюсь? Чи можу я довіряти цьому художнику? Що він взагалі за людина? Ми ж будемо тільки працювати разом, чи не так? А якщо в нього будуть якісь дивні звички чи, що ще гірше, збочення? 

Моє серце забилося швидше. Холодний піт виступив на спині, проникаючи крізь тонку тканину блузки. Уява почала малювати кадри з фільмів, де молоді жінки змучені і голодні замкнені у розкішних маєтках із забитими вікнами. Мене охопив страх… Це ж має бути просто робота! Всього-на-всього робота!

Тієї ж миті пані відпустила мою руку, ніби зрозумівши мої побоювання, і взяла візитну картку зі свого столу. 

——— Тут написана адреса художника і номер його телефона, — сказала вона, простягаючи картку мені. 

Її погляд був заспокійливим, наче вона хотіла мене переконати, що все буде гаразд і що цей крок — лише нова можливість для розвитку. Але в її очах я помітила тінь сумніву, яку вона старанно приховувала за усмішкою.

Я нерішуче взяла картку, відчуваючи легке поколювання в кінчиках пальців. Хвиля тривоги пройшла через моє тіло, змішуючи цікавість і страх в одну гнітючу емоцію. Картка здавалась важчою, ніж вона була насправді. Я поглянула на неї і прочитала ім’я, написане елегантним сріблястим шрифтом:

——— Найден Ерстенюк…

Це ім’я здалося мені знайомим. Я сіла на стілець і спогади почали виринати з пам’яті. Перед очима почали з'являтися обкладинки журналів, які я бачила вранці, коли йшла на співбесіду до видавництва. Спершу — одна, потім інша, і ось вони вже зливаються в одну безперервну вервицю. Часописи хвалили когось, відзначали, як видатного художника сучасності.

«Найден Ерстенюк» — це ім’я виблискувало на кожній обкладинці, наче яскрава зірка в нічному небі. Його роботи описували, як «захоплюючі», «трансцендентні», «інноваційні». Його творіння, наче магніти, притягували людей. Усі вони були наповнені чимось глибоким, майже магічним, що зачіпало струни людської душі…

В уяві промайнули також кадри з телепередач, де сидів привабливий чоловік середнього зросту. Його обличчя мало гарні і благородні риси, які змушували запам’ятовувати його з першого погляду. Але найвиразнішими були його зелені очі — вони наче дивилися прямо в душу, пронизуючи кожного, хто наважувався поглянути на нього. Густе волосся ледве спадало на плечі, підкреслюючи його образ художника-бунтаря, який не визнає жодних правил і законів. Він був схожий на дикого звіра, якого неможливо приручити. Говорив про свої ідеї пристрасно, захоплено, з блиском в очах, що одночасно притягав і відштовхував.

І тут мене осяйнуло... Хвиля усвідомлення накрила мене з головою. Все стало на свої місця. Найден Ерстенюк…

Його ім’я, що раніше було десь на периферії моїх думок, тепер яскраво палало, висвітлюючи все, що я про нього знала. Моя свідомість, що ще нещодавно була затуманена страхом і сумнівами, раптом очистилася, відкриваючи повну картину того, з ким я мала працювати.

——— Найден? Той самий, який малює мангу? 

Мої слова вирвалися майже автоматично. Я і сама не помітила, як голос мій підвищився від здивування. Раптовий прилив адреналіну змусив мене підвестися зі стільця. Кімната навколо наче трохи похитнулася, і я відчула, як мої ноги стали ватяними. Серце гупало в грудях так швидко і голосно, що я відчувала кожен його удар десь в скронях. Всі звуки навколо вмить стали приглушеними, наче я опинилася десь під водою.

——— Який побудував це видавництво? Якого визнали найбагатшою людиною нашої країни? Я буду працювати з ним? — запитання посипались одне за одним, а мої думки летіли наввипередки з ними.

Пані тільки посміхнулася, спостерігаючи за моєю реакцією з певним задоволенням. Її очі злегка звузилися, і здавалося, що їй подобалося бачити, як мої емоції виходили з-під контролю.

——— Так, саме він.

Її слова були спокійні, наче вона говорила про щось буденне, але я відчувала, як тривога наростала всередині мене з новою силою і холод пробіг уздовж хребта.