Це був прекрасне місце, де пташки співають сотнями голосів, у захмарному замку, де народжуються перші хмарки мешкав один принц. Він був і не надто дорослим, і дитиною його важко було назвати. Напевно через очі, бо вони хоч дивляться ніжно і радісно як дитячі, але в них прихована якась далека філософія, яку важко зрозуміти. Вони в принца були зелені, наче влітку після дощу ліс — прекрасні. Волосся було ніби, золотава зграйка хмар, що на заході сонця біля моря.
Здається що він знав усе, а може й не все, бо він став загадкою після останньої зустрічі з богами...
***
Якось в часи Древньої Греції та Стародавнього Риму...
– Феб, ти вже готовий вирушити в Атлантиду, бо це єдине що нам лишається робити, коли люди стали відвертатися від нас і втрачати віру в краще – каже Зевс
– Я лишаюсь – говорить серйозно Феб.
Верховний бог не повірив словам його, бо усі мають коритися його волі.
– Тобто і з якого дива, ти ж знаєш що не послухати мого слова це зрада – каже суворо Зевс.
– Якщо піду я то люди перестануть творити прекрасне, а часточки добра повинні лишитися в душі, які несе мистецтво. Творити людям потрібно, бо коли є те чому можна посвятити себе і віддати шану цьому, то це рахується поклоніння нам, богам – не відступаючи говорить Феб.
– Щось я не дуже вірю цьому... –вагаючись каже Зевс.
– Вірити чи не вірити твоє діло, але ти ж знаєш що я легко не відступлю коли це стосується створення прекрасного для когось – цією фразою Феб переміг Зевса.
– Ну гаразд... Буде по-твоєму, але якщо захочеш до нас приєднатися, коли втратиш сенс усього, Атлантида завжди тобі відкриється –каже на прощання Зевс Фебу.
І усі боги окрім Феба покинули землю.
Відредаговано: 30.10.2025