Штормове попередження»

Мати Ореста схрестила руки на грудях і суворо глянула на сина.

— Оресте, я знаю, що Поліна гарна дівчина, але твій дід старих поглядів.Орест мовчав. Проте Поліну це застереження анітрохи не збентежило. Вона усміхнулася, склавши долоні біля грудей.

— О, не хвилюйтеся, я вже мала справу зі старими поглядами. Її усмішка випромінювала таку впевненість, наче питання вже було вирішене: усе буде добре.

— Мій дід такий же самий! — весело додала вона, піднявши вказівний палець. Перед її внутрішнім поглядом одразу постав власний дід: насуплений, із сивими вусами та вперто схрещеними руками.«Порядок! Традиції! Ніяких сучасних вигадок!»

Тож у спілкуванні з такими дідами Поліна вже вважала себе експерткою.Мати Ореста здивовано витріщилася на неї. Схоже, такої життєрадісної відповіді вона не очікувала.

А Орест дивився на Поліну. Суворий вираз його обличчя пом’якшав, куточок губ ледь піднявся.

«Яка вона…»Він так нічого й не сказав. Лише продовжував усміхатися, поки Поліна стояла перед ним, цілком задоволена своїм поясненням.

— Ну так, — Поліна безтурботно знизала плечима й розвела руками, ніби щойно закрила дрібну, давно знайому справу. — А що тут іще казати?

Орест і його мати перезирнулися. У тому погляді було все, чого вони не встигли проговорити вголос: і «вона серйозно?», і «може, ще не пізно пояснити», і тихе, майже змовницьке «не я перший це сказав». Вітер смикнув поділ материної кофти. Десь за садом бекнула вівця — коротко, ніби поставила кому.

Поліна ж усміхалася. Не вперто і не на зло. Так, наче зовсім не розуміла причини їхнього занепокоєння — або розуміла занадто добре і вже вирішила, що занепокоєння саме по собі нікого не рятує. Сонце сіло їй на волосся, і від цього усмішка стала ще світлішою, майже безсовісною.

— Що, ми будемо стояти тут, доки вівці вернуться, чи все-таки поговоримо вже з твоїм дідом? — запитала вона, грайливо підморгнувши Орестові й указавши на будинок.

Палець показав точно: низький ґанок, темні вікна, двері, за якими хтось уже, напевно, чув кроки й не поспішав виходити. Будинок стояв тихо, як людина, яка чекає, поки інші самі до неї дійдуть.

Орест замислено торкнувся підборіддя. Щетина тихо шурхнула під пальцями. Він подивився на двері, потім на Поліну, потім знову на двері — і щось у ньому зрушило, як клямка, яку довго не чіпали.

«Має рацію…»Думка була коротка і неприємна саме своєю правильністю. Стояти далі означало тільки одне: дід встигне вигадати ще одну причину, ще один порядок, ще одну традицію, якої вчора не існувало.

Його мати схрестила руки на грудях і насупилася. Між бровами лягла знайома зморшка — та сама, що з’являлася, коли в хаті хтось збирався робити те, чого краще б не робити, але вже пізно відмовляти.

— Гаразд… — сказала вона повільно, ніби кожне слово треба було спочатку зважити. — Підемо. Поки він знову не вигадав щось гірше. «Гірше» прозвучало так, ніби гірше вже стояло за дверима й тільки чекало запрошення.

— От і чудово! Ходімо! Твій дід уже нас чекає! — радісно оголосила Поліна.Орест і його мати завмерли.

На мить навіть вітер, здалося, прислухався. Щойно вони говорили про його діда — про насуплені брови, про старі погляди, про те, як не сказати зайвого. А тепер у її голосі дід раптом став чужим і своїм водночас, ніби вона вже вписала його в якийсь власний список справ на сьогодні. Чи вона так і сказала — «твій»? Чи їм просто почулося, бо в голові ще стояв її власний, із сивими вусами й схрещеними руками?

Проте розбиратися було ніколи.Поліна вже повернулася до будинку. Спідниця хитнулася на кроці, гравій тихо хруснув під черевиками. Озирнувшись через плече, вона показала їм два пальці — чи то «за мною», чи то «двоє, не відставайте», чи то просто жест людини, яка вже вирішила, що компанія зібралася, — і широко всміхнулася.

Схоже, на відміну від них, вона була цілком готова до пригод. Не до розмови. Не до обережного знайомства. Саме до пригод: з дідами, з порогами, з тишею за дверима і з тим, що ця тиша от-от закінчиться. Орест видихнув. Мати міцніше стиснула руки на грудях. А Поліна вже ступила на першу сходинку ґанку, ніби будинок належав їй трохи більше, ніж тим, хто в ньому виріс.

У будинку Поліна завмерла біля сходів на другий поверх. Ще хвилину тому вона впевнено кликала всіх за собою, а тепер стояла, притиснувши кулачки до грудей, і дивилася вгору. Здавалося, вся її хоробрість кудись випарувалася. Навколо неї почав збиратися невеличкий вітерець. Він ворушив довге кучеряве волосся, підхоплював листочки й кружляв із ними біля сходів. Поліна лише міцніше стиснула пальці, сховавши їх у довгих рукавах светра. Орест зітхнув. Підійшовши ззаду, він поклав долоні їй на плечі, нахилився й поцілував у маківку. Поліна широко розплющила очі. Щоки спалахнули ще дужче, і вона трохи підняла голову, намагаючись поглянути на нього. Його руки залишалися на її плечах — теплі й спокійні. Поліна на мить забула про сходи

— Готова? — Орест озирнувся на Поліну.

— Т-так…Він узяв її за руку, і вони почали підніматися на другий поверх.

Якби Поліна не була такою знервованою, неодмінно роздивлялася б усе довкола: картини на стінах, тепле світло ламп, різьблені поручні. Але зараз вона лише йшла поруч з Орестом, міцно тримаючись за його руку.Серце гупало так голосно, що, здавалося, його було чути на всіх сходах.

Поліна мимоволі згадала магічну школу й ті миті, коли її викликали до принцепса Араверуса. Тоді вона так само йшла коридором, подумки перебираючи все, що встигла накоїти. Ось і зараз її не полишало знайоме відчуття: знову щось утнула, і тепер доведеться відповідати перед суворим поглядом.

Тільки цього разу попереду чекав дід Ореста.

Сходинки під ногами були тепліші, ніж вона чекала. Дерево не рипіло на кожному кроці — лише інколи, коли вона ставила ступню надто обережно, ніби сходи могли образитися. Орест ішов трохи попереду, але руку не відпускав. Великий палець час від часу проводив по її кісточках — коротко, майже мимохідь, і від цього гупання в грудях ставало не тихішим, а іншим.