Крок за поріг

Поліна різко відштовхнулася від старого дерев’яного столу. Ніжка стільця рипнула, розрізаючи густу тишу кімнати. Вона підійшла до шафи, і Орест лишився на місці, відкинувшись на спинку крісла. Він мовчки спостерігав, як вона відсуває важкі дверцята й зосереджено перебирає вішалки з одягом. Срібний кулон на її шиї тихо, майже мелодійно дзенькнув об край дерев'яної полиці, коли вона нахилилася по светр.

— І куди ти зібралася проти ночі? — запитав він, відчуваючи, як від пережитого за день напруження ниють плечі.

Поліна озирнулася через плече. Її русе волосся, у якому дивним чином перепліталися природні теплі тони та холодний, майже містичний сріблястий відтінок, неслухняною хвилею розсипалося по спині.

— По-перше, зараз тільки шоста, — спокійно відказала вона, кинувши на нього швидкий погляд.

Орест машинально глянув на екран смартфона. Справді, вісімнадцята нуль-нуль. Після всього, що сталося за цей нескінченний день — після тіней, прихованих загроз і постійного відчуття небезпеки, — йому здавалося, ніби Київ давно мав зануритися в глуху ніч.

— По-друге? — спитав він, трохи примружившись.

Вона дістала темну вовняну спідницю й пухнастий світлий светр грубої в'язки. Прискіпливо приклала їх до себе, роздивляючись своє відображення в темному склі вікна, а тоді рішуче відклала светр на розстелене ліжко.

— Ще треба багато чого зробити. Час не чекає, Оресте.

— Поліно... — він подався вперед. Тривога звичною холодною змією ворухнулася в грудях.

— Я не збираюся в Зелений театр, — одразу ж зупинила вона його, безпомилково вловивши цей напружений тон. — Не дивися на мене так. Ми домовилися: спершу відьми й карта тунелів. Я не лізу на рожен. А зараз я хочу познайомитися з твоїм дідом.

Орест завмер, а тоді повільно випростався, на мить забувши про втому.

— Сьогодні? Отак просто?

— Ти сам сказав, що він побачить у мені лише проблему. Якусь там фатальну дату з літопису, — вона знизала плечима, наче йшлося про щось буденне. — Що ж, ця історична дата зараз прийде до нього у звичайному светрі, сяде за стіл і ввічливо спитає, чи можна їй чаю з чебрецем. Або що він там п'є.

Вона підняла руки, стягуючи неслухняне волосся і збираючи його на потилиці в недбалий хвіст. Кілька тих самих сріблястих пасом вислизнули з-під пальців, м’яко лягли біля скроні, підкреслюючи тонку лінію вилиці.

Орест дивився на неї і раптом зловив себе на тому, що геть забув, які саме аргументи чи заперечення збирався навести. Поліна стояла посеред засипаної сутінками кімнати, з перекинутим через плече одягом, і так буденно сперечалася з давнім, шестисотлітнім страхом, так безстрашно кидала виклик його суворому діду, ніби це був просто ще один упертий викладач на іспиті.

Яка ж вона чарівна.

Думка спалахнула в голові без жодного попередження. Яскрава, недоречна зараз, але абсолютно беззаперечна. Він поспіхом опустив погляд на стіл, роблячи вигляд, що розглядає подряпини на дереві, але сховати куточки губ, що зрадницьки поповзли вгору, не встиг.

— Що? — Поліна миттєво примружилася, піймавши його погляд. Її очі підозріло зблиснули.

— Ти намагаєшся змусити Єгора змінити свою думку за один вечір. Ти не уявляєш, який він.

— Ні. Я не збираюся його змушувати, — вона трохи схилила голову набік. — Я просто хочу, щоб він склав цю думку про мене сам. А не вичитував її у своїх старих фоліантах.

Відповісти на це було значно важче. Її прямота завжди обеззброювала. Орест здався — він провів долонею по обличчю, змиваючи залишки опору, і потягнувся за телефоном.

— Гаразд. Але спершу я йому подзвоню. Він має знати, хто саме сьогодні переступить поріг його дому, щоб у нас не було... непередбачуваних ексцесів.

— Добре, — легко погодилася Поліна. Вона остаточно вибрала той самий світлий светр і повернулася до нього. — А ти поки скажи мені чесно: він любить гриби?

Орест відірвав погляд від екрана і здивовано звів очі.

— Гриби? Навіщо тобі це?

— Та нічого такого, — вона закотила очі. — У нас на кухні лишилася піца. Оксана так старанно намагалася її сховати, але я бачила. Не прийду ж я знайомитися з твоїм грізним дідом із порожніми руками.

Він перевів погляд на двері, за якими справді лежала напівпорожня картонна коробка, і тихо, щиро засміявся. Напруга дня остаточно відступила.

Поліна ще не знала Єгора. Єгор ще не знав Поліни. А Орест уже чітко, до найменших деталей міг уявити цю сцену: як вони сидять один навпроти одного за великим дубовим столом у старій квартирі. Двоє найвпертіших людей у його житті. Жують остиглу піцу з грибами і обоє, до болю зціпивши зуби, принципово відмовляються першими відвести погляд.

— Це ж базове правило гарного виховання, — додала Поліна тоном суворої вчительки етикету, підтягуючи до себе пошарпану картонну коробку. — До чужого дому з порожніми руками не ходять. Навіть якщо господар цього дому вважає тебе ходячим передвісником апокаліпсиса.

Орест перевів скептичний погляд з її впевненого обличчя на коробку. На зім'ятому куточку кришки сиротливо прилипла крихта від Оксаниної вечері, а на картоні проступала ледь помітна масна пляма. Це був найменш магічний і найменш презентабельний гостинець, який тільки можна було принести на таку зустріч.

— Гриби… — повільно повторив він, ніби смакуючи це слово, або ж намагаючись розшифрувати назву якогось стародавнього, досі невідомого йому ритуалу.

Поліна завмерла, притримуючи кришку рукою. — Що з ними не так? У нього алергія?

— Та ні, нічого. — Орест потер перенісся, ховаючи усмішку. — Просто я дуже жваво намагаюся уявити цю епічну картину. Як ти входиш до лівого крила — туди, де пахне старим пергаментом, паленим воском і віковим пилом, обходиш його розкладені фоліанти, ставиш на стіл недоїдену піцу з грибами й так мило питаєш Єгора, чи можна чаю. Він, мабуть, дармовис проковтне від такого культурного шоку.

— Тоді уявляй швидше, — не розгубилася вона. — Бо тобі ще дзвонити й готувати його до цього шоку.