Порожнє небо»

Андріївський узвіз за їхніми спинами вже звичайнішав: ліхтарі, бруківка, запах смаженого каштана й сирого каменю. Тільки арка, з якої вони вийшли, для чужого ока знову стала нічим — тріщина між двома будинками, куди не хочеться зазирати.

Поліна мовчала перші сто метрів. Кулон на грудях не холонув і не палав — стояв рівним, важким сріблом, ніби теж слухав.

— Прокол, — нарешті сказала вона. Слово сіло в осіннє повітря чужорідно, як іржа в чаї. — Він хоче не мене. Він хоче двері.

Так. Це правильне речення. Не «мене хочуть». Двері.

Орест не відповів одразу. Йшов з внутрішнього боку бруківки, як завжди — між нею і проїжджою частиною, хоч машин майже не було. Хвоя на ньому після підвалу Рувима змішалася з ладаном і пилом; вовк під шкірою ще не сів.

— Двері без замка, — сказав він нарешті. — І з сітками з того боку, куди всі думають, що втекли.

Поліна кивнула. Вітер на узвозі був звичайний, осінній, людський. Після вакууму в крамниці він здавався майже чемним.

— Століттями нас учили: Грань — це сховок. Не рай. Просто місце, куди браконьєр не дотягне руку. А якщо він розірве її тут, у Києві... — вона зупинилась біля парапету, де вниз чорніли дахи Подолу. — Вони вийдуть не на поле. На вулиці. На вокзали. На світло. І першими помруть ті, хто найдовше ховався.

Кулон важко стукнув об груди, коли вона вдихнула.

— Сестра пішла не за Грань, — тихо додана. — Вона лишилась. І розвіялась. Я завжди думала, що це гірше. Тепер не знаю.

Орест став поруч. Не обіймав. Просто стояв, велика темна фігура проти ліхтарів, і дивився туди ж, куди вона.

— Тоді ми не штурмуємо Зелений театр сьогодні, — сказав він. Не як наказ альфи. Як висновок. — Якщо там сфера, там і пастка на стартер. Він уже знає твій запах. Пустити тебе в тунелі зараз — це піднести йому ключ.

Поліна криво усміхнулась.

— Компроміс номер два. Ти знову замикаєш вітер.

— Ні. Я не пускаю бурю в трубу, де немає неба. — Він глянув на неї збоку. Золото в очах було тихим. — Спершу відьми. Спершу карта нижніх ярусів. Спершу — хто в Києві ще ковав для нього, крім Рувима. А ти сьогодні допиваєш каву в себе. За стіною будуть вити два щеняти й гризти диван. Цього досить для однієї ночі.

Вона мовчала. Потім легенько вдарила його ліктем у ребра.

— Тільки не кажи «моя Луна» антикварам, Оресте Романовичу. Поки що я сусідка з першого курсу, якій ви купили капучино.

— Домовились, — буркнув він. — Поки що.

Нижче по узвозу хтось сміявся, пахла каштанами, трамвай десь за ріг гримнув по рейках. Місто було ціле. Грань — поки що теж.

Але слово «Прокол» уже жило між ними. Не як легенда з бестіарія. Як адреса, яку ще не можна вимовляти вголос на повний голос — бо Київ малий, а тунелі під Дніпром чують імена раніше за людей.

Поліна якраз закінчувала домашку з літератури, коли в двері постукали.

— Поліна, це я, Оксана, — почулося з-за дверей, коли дівчина підійшла.

Замок клацнув. На порозі стояла молодша вовчиця в розтягнутому светрі, боса, з двома пакетами: в одному пахла піца, в другому — щось солодке й небезпечно гаряче.

— Данько грюкає струнами, Макс поїхав «перевірити периметр», що звучить як «покурити на даху», а я вирішила, що сусідці з ефіром теж треба їсти, — Оксана прослизнула всередину, не чекаючи запрошення, і поставила пакети на тумбу. Ніздрі ледь помітно сіпнулись. — У тебе пахне грозою і… Вергілієм?

— Котляревським, — буркнула Поліна. — І не починай.

— Не почну. — Оксана вже була на кухні-ніші, шукала тарілки так, ніби жила тут не перший вечір. — Брат сказав: не розпитувати про завод, не завивати, не чіпати кулон. Я виконала два з трьох.

Поліна прикрила ноутбук. Кулон лежав теплий, майже байдужий — отже, за дверима була своя, не Орден.

— Третій?

— Прокол, — спокійно сказала Оксана, не обертаючись. — Данько вдає, що не чув. Мама вдає, що чай важливіший. Орест ходить із обличчям людини, якій продали кафедру й війну в одному пакеті. А я живу за стіною від дівчини, через яку небо над ВДНГ з’їхало з глузду. Тож або ти кажеш нормальними словами, або я з’їм твою піцу й усе одно дізнаюсь від Макса.

Поліна мовчала кілька секунд. Вітер у квартирі лише ворухнув шторою.

— Це не дірка в паркані, — сказала вона нарешті. — Це спроба розірвати Грань. Витягти всіх, хто сховався. І використати мене як ключ запалювання.

Оксана поставила тарілку на стіл надто обережно для людини, яка вранці кричала про килимок із брата.

— Ясно. — Пауза. — Тоді піца спочатку. Війну натщесерце вовки переносять погано. А ти ще гірше: у тебе після бурі руки тремтять, і ти думаєш, що я не бачу.

Вона кивнула на ручку, яку Поліна досі стискала.

— І ще. Орест не спатиме в нас щоночі. Він так сказав, щоб ти не зривалась. Насправді він уже сперечається з мамою, чи ставити на твої вікна друге кільце рун. Тож якщо почуєш о другій ночі кроки в під’їзді — це не Мисливець. Це старший брат, який «просто перевіряє родичів».

Поліна тихо пирхнула.

— Передай йому: якщо сусідка почує перфоратор ще раз о сьомій, перфоратор полетить на Троєщину.

— Передам, — Оксана всміхнулась і відкрила коробку. — Гриби й курка. Вовчого в меню не було, не сподівайся.

За стіною глухо бренькнула гітара. Хтось

— Данило — лаявся пошепки. Київ за вікном був звичайний. Слово «Прокол» лежало між двома дівчатами на столі поруч із серветками. Поки що — не гучніше за піцу.

Поліна відкусила піцу, прикривши очі від задоволення.

— До речі, чого Макс називає Ореста альфою, раз він ще спадкоємець титулу?

Оксана ковтнула, витерла пальці об серветку. Не поспішала. Для вовчиці це вже була не плітка — родинна анатомія.

— Бо дід Єгор уже старий. А батько загинув.

Поліна відкрила очі.

— Загинув. Не «пішов», не «відійшов».

— П’ять років тому. Північна зграя. Прикордонна дурниця, яка мала закінчитись розмовою, а закінчилась кров’ю. — Оксана знизала плечима, але плечі лишились жорсткими. — Оресту було двадцять п’ять. Дід тоді ще тримав титул. Формально — досі тримає. Живе в лівому крилі, мало виходить, на зборах сидить у кріслі й мовчить так, що навіть Макс не жартує. Але зграя вже тоді пішла за Орестом. Не тому що дід сказав. Тому що хтось мав стояти попереду, коли батька не стало.