Крила над Дніпром

Це було дивно — напевно, саме так міг би описати цю ситуацію Орест.

Він, могутній альфа Печерської зграї, який ще п'ять хвилин тому планував жорстко приборкати стародавню стихію, зараз стояв посеред власного кабінету і старанно чухав спину своєму «ворогу». Його вовчі пазурі, здатні розірвати сталь, акуратно масажували простір між лопатками дівчини, яка тихо сопла йому в краватку.

Дивовижно, але його внутрішній звір зовсім не обурювався такою втратою авторитету. Навпаки, інстинкти піклування про членів зграї, особливо про молодих і вразливих, увімкнулися на повну потужність. Вовк задоволено муркотів (так, саме муркотів, хоча Орест нізащо б у цьому не зізнався), відчуваючи, як під його руками розслабляється напружене тіло його істинної пари.

— Трохи вище і правіше, — сонно скомандувала Поліна, не відкриваючи очей. Густий запах озону і грози почав поступово розсіюватися, поступаючись місцем аромату свіжого, чистого після дощу повітря.

— Ти зловживаєш моїм терпінням, Ковальова, — тихо пробурчав Орест, але слухняно змістив руку вище.

— Я просто користуюся своїм правом на магічну реабілітацію, — вона нарешті глибоко вдихнула і відсторонилася. Вітер у кабінеті повністю влігся, папери перестали літати, а статична електрика, що змушувала її волосся стирчати на всі боки, зникла.

Поліна розвернулася до нього обличчям. Її щоки були злегка рум'яними, а у величезних бурштинових очах більше не було тієї нахабної, переможної іскри. Зараз вона справді виглядала на свої людські вісімнадцять — втомлена, трохи розгублена і неймовірно мила.

— Дякую, — щиро сказала вона, поправляючи рюкзак на підлозі. — Ти щойно врятував мене від божевілля. Ну, або врятував життя тієї викладачки із зарубіжної літератури. Вона була за крок від того, щоб її здуло у вікно разом із кафедрою.

Орест повільно втягнув пазурі, повертаючи рукам людський вигляд, і сперся стегном на край свого робочого столу. Він склав руки на грудях, уважно розглядаючи дівчину. Вся ця ситуація була настільки абсурдною, що залишалося тільки сміятися.

— Отже, підлітковий бунт? — його губи ледь помітно сіпнулися в усмішці. — Сім тисяч років загалом, а за людськими мірками — щойно вісімнадцять виповнилося?

Поліна закотила очі, хоча її кулон привітно засяяв сріблом.

— Так. І це жахливо. Мої емоції скачуть від «я люблю весь світ» до «я хочу влаштувати торнадо в центрі Києва». А тепер ще й ці крила... Вони не матеріальні, скоріше зіткані зі світла і повітря, але поки пробиваються крізь ауру, сверблять так, що хочеться лізти на стіну.

— Розумію, — кивнув Орест, і в його голосі прослизнула несподівана теплота. — Перші трансформації у вовків проходять схоже. Ламаються кістки, змінюється температура тіла... Тож, якщо тебе це втішить, я теж колись був нестерпним підлітком, який гарчав на всіх підряд.

Поліна іронічно підняла брову, підійшовши трохи ближче. Її вроджена зухвалість почала швидко повертатися.

— Справді? А зараз ти, звісно, дорослий і дуже серйозний тридцятирічний дядько, який замикає студенток у кабінетах і каже пафосні промови про хижаків?

Орест тихо розсміявся. Це був глибокий, щирий звук, який абсолютно змінив його обличчя, стираючи з нього маску суворого викладача.

— Визнаю, промова вийшла трохи драматичною, — він розвів руками. — Але ти теж непогано грала роль стародавньої, мудрої сутності.

— Ми обидва переборщили з театральністю, — погодилася Поліна, застрибуючи на вільний край його столу. Вона весело бовтала ногами. — Ти вдавав хрещеного батька вовчої мафії, а я — королеву інтриг. А насправді я просто проблемний тінейджер, а ти — молодий хлопець із гіпервідповідальністю.

— Ідеальна пара, мої предки, мабуть, у шоці, — зітхнув Орест, але не відсунувся від неї. Навпаки, він відчув, як його тягне до цієї легкості.

Він подивився їй прямо в очі, і цього разу в його погляді не було золота домінанта — лише чоловічий, дуже теплий інтерес.

— Ти там щось казала про заміжжя, якщо я продовжу чухати тобі спину? — недбало нагадав він.

Поліна миттєво спалахнула, ховаючи зніяковілість за сміхом.

— Ого, який ти швидкий! Вовки завжди такі прямолінійні? Спочатку нам треба встановити нові правила гри, котику.

Орест насупився, але без жодної злості.

— Які ще правила? І досить називати мене котиком.

— Дуже прості правила! — Поліна загнула палець. Вона була у своїй стихії. По перше  На території університету ти — мій викладач з історії, а я — старанна студентка. Жодних поблажок, але й жодних спроб тиснути на мене альфа-аурою біля дошки.По друге Жодних лазерних указок і пухнастих брелоків з мого боку, — вона важко зітхнула, ніби йшла на найбільшу жертву у своєму житті. — Хоча це було неймовірно весело.-- По трете — Поліна лукаво примружилася, нахиляючись до нього так близько, що Орест знову відчув запах чистого озону. — Якщо моя спина знову почне нестерпно свербіти... ти маєш усе покинути і надати магічну першу допомогу. Своїми кігтями.

Орест дивився на її усміхнені губи, відчуваючи, як його внутрішній вовк задоволено махає хвостом.

— Згоден, — він повільно кивнув, а потім несподівано швидко нахилився і зловив її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на нього. Його голос знову став низьким, але цього разу в ньому не було загрози, лише м'яка обіцянка. — Але я додам своє четверте правило, вітряна феє. За межами університету ти перестаєш від мене бігати. Якщо ти справді шукаєш пару — ти її знайшла. І я не збираюся тебе нікому віддавати.

Серце Поліни зробило сальто десь у районі горла. Вона дивилася в його темні, впевнені очі і раптом зрозуміла, що сім тисяч років — це не так вже й багато, якщо провести їх поруч із цим вовком.

— Домовилися, — видихнула вона.

Орест відпустив її підборіддя, дістав з кишені ключ і клацнув замком, відчиняючи двері.

— Іди на наступну пару, Ковальова, — усміхнувся він, повертаючись до свого столу. — І спробуй більше не читати Котляревського на латині.