Як спіймати вітер ?

Дім Зграї на Печерську виглядав як звичайний триповерховий маєток за високим кованим парканом, прихований від сторонніх очей столітніми дубами. Але для тих, хто знав, це було серце вовчої сім'ї — місце, де альфа приймав рішення, де зберігалися таємниці, де кожен камінь пам'ятав запах крові та перемоги.

Орест увійшов через головні двері, і перше, що він почув, — це сміх. Молодший брат Данило ганявся за сестрою Оксаною коридором, обидва наполовину перетворені, з очима, що світилися золотом, і пазурами, що подряпували паркет. Їм було по двадцять з гаком, але в такі моменти вони поводилися як цуценята.

— Альфа! — Оксана зупинилася, ледь не врізавшись у нього. Її очі миттєво повернулися до звичайного карого кольору. — Ти рано. Думали, ти ще в університеті.

Орест кивнув, не дивлячись на неї. Його думки все ще були там, у бібліотеці, де маленька стародавня відьма з вітром у волоссі дражнила його лазерною указкою, ніби він був якимось домашнім котом. Його вовк все ще скаженів від образи — і від бажання.

— Де Макс? — його голос пролунав різкіше, ніж він мав намір.

Данило й Оксана переглянулися. Брат обережно відступив на крок.

— У вітальні. Розбирає звіти з патрулювання.

Орест пройшов повз них, не сказавши більше ані слова. Його плечі були напружені, кожен м'яз готовий до бою, хоча ворога не було. Принаймні не такого, з яким можна було б битися.

Макс сидів у великому шкіряному кріслі біля каміна, розглядаючи папери. Він був бетою Зграї — правою рукою Ореста, його найближчим другом і єдиною людиною, яка могла сказати альфі правду в обличчя без страху втратити горло. Коли Орест увійшов, Макс підняв погляд і одразу відклав документи.

— Що сталося? — запитав він без передмов.

— Нічого.

— Брешеш. — Макс підвівся, схрестивши руки на грудях. Він був майже такого ж зросту, як Орест, але трохи ширший у плечах, з темним волоссям і сірими очима, що завжди бачили занадто багато. — Ти пахнеш так, ніби щойно втік з поля бою. І твій вовк... Боже, Орест, я відчуваю його звідси. Він хоче вирватися.

Орест стиснув кулаки. Його нігті почали видовжуватися, перетворюючись на пазурі, і йому довелося зробити глибокий вдих, щоб зупинити трансформацію.

— Студентка, — вимовив він крізь зуби. — Одна чортова студентка, яка думає, що може зі мною гратися.

Макс підняв брову.

— Та сама, що на першій лекції? Маленька, з темним волоссям?

— Поліна Ковальова. — Ім'я прозвучало як прокляття і молитва водночас. — Вона... вона не людина, Максе. Я відчув це одразу. Щось древнє. Щось могутнє. І вона знає, що я теж не людина.

— І що з того? — Макс сів на підлокітник крісла, вивчаючи обличчя Ореста. — Ми зустрічали інших. Відьом, фейрі, навіть кількох вампірів. Ти завжди тримав контроль.

— Не з нею. — Орест нарешті дозволив собі сісти, впавши на диван і закривши обличчя долонями. — Сьогодні вона прийшла в бібліотеку. Дістала лазерну указку. І почала... грати зі мною. Ніби я якийсь домашній звір.

Макс раптом розреготався — глибоко, від душі.

— Вона що, світила тобі в очі?

— Це не смішно! — Орест різко підвівся, і його очі спалахнули золотом. — Мій вовк ледь не вирвався. Я тридцять років тримав контроль. Тридцять років! І ця маленька відьма за два тижні довела мене до межі.

Сміх Макса стих, але в його очах все ще танцювали веселі іскорки.

— Орест. Брате. Ти чуєш, що говориш?

— Що саме?

— Ти ніколи не втрачав контроль. Навіть коли ми воювали з Північною Зграєю п'ять років тому. Навіть коли батько помер і тобі довелося стати альфою в двадцять п'ять. Ти завжди був холодним, розрахунковим, ідеальним лідером. — Макс нахилився вперед, і його голос став серйознішим. — А тепер одна дівчина з лазерною указкою виводить тебе з рівноваги. Ти не думав, що це може означати?

Орест завмер. Його серце калатало надто голосно.

— Ні.

— Так. — Макс кивнув. — Доля, брате. Пара. Та, на кого твій вовк чекав усе життя.

— Це неможливо. — Але навіть коли Орест вимовляв ці слова, щось глибоко всередині нього, щось первісне й древнє, кричало, що Макс має рацію. — Вона не вовчиця. Вона щось інше.

— І що з того? Закони долі не обмежуються видами. Ти сам читав древні хроніки. Були союзи між вовками й фейрі, між відьмами й перевертнями. Рідко, але вони траплялися. 

— Ти хоч знаєш, до якого виду фей вона належить? — запитав Макс, поблажливо дивлячись на свого альфу.

— А їх багато видів, хіба? — здивовано спитав Орест, нахмурившись. Для нього всі ці магічні істоти, що не належали до перевертнів, завжди були чимось другорядним. Є зграя, є територія, а хто там літає по лісах чи чаклує по кутках — його досі мало обходило.

— До біса багато, — Макс зітхнув і підійшов до книжкової шафи, хоча нічого звідти не дістав. — Є лісові мавки, є земляні духи, водяні німфи, вогняні саламандри... У кожного виду своя магія, свій характер і свій запах. Чим вона пахне, Оресте? Тільки не кажи, що дешевим студентським парфумом.

Орест мимоволі заплющив очі, і його ніздрі ледь помітно розширилися. Йому не треба було напружувати пам'ять — цей запах в'ївся йому під шкіру з першого ж дня.

— Озоном, — видихнув він низько. — Грозою. Свіжим, холодним вітром, який буває перед найсильнішою бурею. Від неї тхне небезпекою, стародавністю і... абсолютною свободою. Жодної землі чи болота. Лише чисте повітря.

Макс повільно повернувся до нього, і його обличчя стало надзвичайно серйозним. Веселі іскорки в сірих очах згасли.

— Озон і вітер... Оресте, вона не просто фейрі. Вона повітруля.

— Повітруля? — Орест розплющив очі. — Я думав, вони майже зникли з цих земель ще століття тому.

— Як бачиш, не всі, — Макс провів рукою по темному волоссю. — І це пояснює абсолютно все. Її нахабство, її легкість, її дурнуваті ігри з лазером. Повітрулі — це діти вітру. Вони не визнають кордонів, стін чи правил. Вони — втілення вільної стихії, яку неможливо втримати. А ти... ти вовк-альфа. Ти — це територія, закони, ієрархія і гравітація. Ви — абсолютні протилежності.