Подарунок з Лисої гори

Глава 5. Тіні минулого та котячі вуха

Наталя стояла біля школи й спостерігала за цією маленькою відьмою. Біля неї стояло двоє хлопців. Двоє хранителів. Дві потенційні загрози для її життя, а ця малявка навіть дозволила обняти себе за плечі старшому хранителю! Чому відьми забули, хто перед ними? Як ця дівчина може довіряти тим, хто ще сімнадцять століть тому палив їх на вогнищах і топив у річках?

Відьма щось кивнула, підбігла до хлопця в худі, і вони, сівши на мотоцикл, поїхали.

Наталя зціпила зуби, дивлячись, як мотоцикл віддаляється. Вітер підняв її волосся, і вона стиснула кулаки, щоб не дати емоціям взяти гору. «Маленька відьма, — подумала вона, дивлячись на фігури, що меншали вдалині. — Невже ти справді не розумієш, хто ці люди? Що вони зробили? Що вони можуть зробити знову?»

Ця картина — дівчина, яка сміялася, довіряла і навіть дозволяла себе торкатися — була для Наталії справжнім знущанням. Ще гірше те, що відьма не виглядала наївною або беззахисною. Вона була впевненою, вільною... і довіряла хранителям.

«Хранителі, — подумала Наталя з гіркотою. — Вони завжди тут, поруч. Спочатку допомагають, але рано чи пізно це закінчується тим, що вони звертають свої погляди проти нас».

Сімнадцять століть історії в її крові не дозволяли забути. Крики відьом, яких топили у крижаній воді; вогонь, що поглинав тих, хто знав, як читати зірки; і всі ці обіцянки «захисту», що в результаті оберталися пастками.

Наталя повільно зробила кілька кроків до того місця, де щойно стояла дівчина. Вона ніби хотіла відчути залишкову енергію, зрозуміти, чому ця відьма так безтурботно довіряла. Чи, можливо, вони вже почали плести свої мережі навколо неї? «Це просто діти», — раптом промайнуло в її голові, але вона швидко відкинула цю думку. Вік не мав значення. Довіряти хранителям — це підписати свій смертний вирок.

— Наївна дурепа, — пробурмотіла вона собі під ніс. — І ці двоє... Вона згадала погляд старшого хлопця — холодний, але обережний. Його рука, що лежала на плечі дівчини, виглядала занадто природно, наче він звик контролювати все навколо. А молодший... Наталя помітила в його очах щось незвичайне — ніби він знав більше, ніж показував. — Вони небезпечні, — прошепотіла Наталя, стискаючи камінь, що висів на шкіряному ремінці навколо її шиї. — Ця дівчина навіть не усвідомлює, як глибоко вони затягують її у свою гру.

Її думки перервало ревіння мотоцикла десь далеко. Очі Наталії зблиснули від злості. — Якщо вона не зупиниться, хтось мусить зупинити її заради її ж блага. Інакше вона потягне за собою всіх нас.

Вона повернулася і пішла геть, залишивши за собою холодний, ніби вирізаний із криги, слід.

Влад

Взагалі-то, я завжди був проти мопедів, скутерів чи мотоциклів. Тому першим моїм поривом було запропонувати самому відвезти їх у кіно. Але підліткам захотілося самостійності, і я не став їх зупиняти. Фільм, на який вони вирушили — прем'єра «Гаррі Поттер і Смертельні реліквії» — здавався дивним вибором для побачення. Але, можливо, це навіть краще. Чесно кажучи, я був радий, що вони не вибрали щось занадто сентиментальне.

— Тобі не здається, що ти перетворюєшся на занадто турботливого брата? — запитав Іван, сидячи на кухні й допиваючи каву.

— Турботливого? А ти б не хвилювався, якби твоя сестра, яка водночас є відьмою, вирішила кататися на мотоциклі з хлопцем, який навіть не знає, ким вона насправді є? — я скептично глянув на нього.

— Ну, в цьому є сенс, — хмикнув Іван. — Але з іншого боку, у тебе дуже сильна сестра. Вона впорається.

Я зітхнув. Іван мав рацію: Яра дійсно завжди вміла постояти за себе. Але це не означало, що я перестану хвилюватися. — Тим більше, Наталя знову десь неподалік. Вона все більше загострює ситуацію. Не здивуюся, якщо одного разу вона вирішить перейти межу.

— І давно у вас це протистояння? Я маю на увазі, між тобою, Наталею і її клубом «самостійних відьом», які ненавидять хранителів?

— Здається, ціле життя, — відповів я, замислено дивлячись у вікно. — Вони завжди вважали нас ворогами. Наче ми — ті, хто винен у їхніх бідах. Наче кожен нинішній хранитель має відповідати за помилки сімнадцяти століть тому.

Іван розслаблено відкинувся на спинку стільця, але його погляд став серйознішим. — Наталя і її клуб... Вони, здається, справді вірять, що можуть зруйнувати все, що ми будуємо. Ти впевнений, що вони не становлять реальної загрози?

Я задумався. Наталя завжди була майстерною маніпуляторкою. Її клуб не просто відмовлявся співпрацювати — вони активно підбурювали інших. Для них ми були уособленням усього найгіршого. — Я не знаю, наскільки далеко вона може зайти, — відповів я після довгої паузи. — Але знаю точно: вона не зупиниться, поки не досягне своєї мети.

— А що з Ярою? Вона ж іще не знає про цю війну? Ти нічого їй не казав?

Я провів рукою по волоссю і зітхнув. — Ні, не казав. Вона занадто молода. Я не хочу, щоб вона почувалася як на полі бою. Вона й так несе важкий тягар через свої здібності.

— Рано чи пізно їй доведеться дізнатися, — підсумував Іван, піднімаючи чашку. — Це не закінчиться саме собою. Наталя явно не з тих, хто забуває образи.

— Я знаю, — сказав я тихо, дивлячись, як вечірнє сонце ховається за обрієм. — Але поки що я хочу, щоб Яра жила своїм життям. Нехай сміється, ходить у кіно і катається на цьому клятому мотоциклі. Я зроблю все, щоб зберегти її світ у безпеці. Навіть якщо доведеться знову зіштовхнутися з Наталею.

Іван тільки хмикнув, уважно стежачи за моїм обличчям. — Тоді тобі доведеться триматися міцніше, друже. Наталя не лише розумна, але й дуже вперта. І, схоже, ця «війна» тільки починається.

Лиса Гора

Нічний вітер пронісся через коло, змушуючи полум’я свічок затремтіти, але не згаснути. Жінка в чорному, чий авторитет був незаперечним, кинула погляд на кожну з присутніх. Її очі сяяли неземним світлом. — Ця зрада не може залишитися безкарною, — викарбувала вона кожне слово в повітрі. — Хранителі століттями принижував і знищували нас. А тепер одна з нас дозволила собі вірити їм!