Подарунок з Лисої гори

На Лисій горі спалахнуло світло, з якого з’явилася дівчина. Вона поправила кулон на шиї і, взявши рюкзак, спустилася з гори на дорогу. Взувши ролики, дівчина поїхала в напрямку міста. До початку занять залишався час. Поліна майже доїхала до «Глобуса», коли врізалася в якогось хлопця — той, очевидно, теж поспішав.

День в Ореста не задався із самого ранку. Спочатку не заводилася машина. Потім, коли вона все ж завелася, мати попросила підвезти малу до школи, мотивуючи це тим, що він, як майбутній альфа, має нести відповідальність за зграю, нехай вона навіть і складається всього з тридцяти вовків.

У результаті він спізнювався до університету, а це був його перший день викладання на кафедрі історії. І ось він припаркував машину, ступив на тротуар... і саме тієї миті гравітація нагадала про своє існування — вони обоє полетіли на асфальт.

— Обережно треба бути, тут тобі не перегони! — прошипіла Поліна крізь зуби, потираючи забите коліно. Вона подумки проклинала і свої ролики, і цього похмурого незнайомця в солідному пальті, який виник ніби з-під землі.

— А вам би не завадило дивитися, куди ступаєте! — огризнулася вона, намагаючись піднятися. Колеса зрадницьки роз'їжджалися на гладкому київському асфальті, роблячи її спроби виглядати грізно абсолютно марними. Кулон на шиї ледь помітно нагрівся, реагуючи на її роздратування.

Орест уже набрав у груди повітря, щоб видати чергову тираду про безвідповідальну молодь, яка гасає тротуарами, але слова раптом застрягли в горлі. Від дівчини відчутно тягнуло озоном, грозою і чимось таким давнім, від чого його внутрішній вовк насторожено прищулив вуха. Це був не запах звичайної людини. І точно не запах когось із місцевих перевертнів.

Він різко кліпнув, ховаючи спалах бурштинового кольору в очах, і приборкав своє ранкове роздратування. Зрештою, альфа має тримати себе в руках.

— Перепрошую. Справді невдалий ранок, — буркнув він і, не чекаючи згоди, простягнув їй міцну руку. — Допомогти?

Поліна підозріло глянула на нього, але руку прийняла. Його долоня виявилася несподівано гарячою. Швидко звівшись на ноги, дівчина обтрусила джинси і поправила рюкзак.

— Буває. Мені теж треба бігти, — пробурмотіла вона, відводячи погляд. — Якщо запізнюся на першу пару з історії, новий препод мене з'їсть. Кажуть, він той ще звір.

Вона різко відштовхнулася і покотилася в бік метро, маневруючи між перехожими.

Орест залишився стояти на тротуарі, дивлячись їй услід. Він повільно обтрусив своє пальто, усвідомлюючи іронію сказаних нею слів. Що ж, здається, його перша лекція на кафедрі обіцяє бути значно цікавішою, ніж він планував. Він поглянув на годинник, тихо вилаявся крізь зуби і швидким кроком рушив до корпусів університету.

Аудиторія гула, як розтривожений вулик. Орест зайшов рівно через три хвилини після дзвоника. Він поклав свій шкіряний портфель на стіл і уважно обвів поглядом студентів. Його очі на коротку мить знову спалахнули золотом, змушуючи перші ряди мимоволі замовкнути і випрямити спини. Інстинкти працювали безвідмовно — навіть звичайні люди підсвідомо реагували на владну ауру альфи.

— Доброго ранку, — його голос пролунав глибоко і спокійно, змусивши замовкнути навіть задні ряди. — Мене звати Орест Романович. Я ваш новий викладач з історії.

Він дістав з портфеля кілька папок, коли двері аудиторії з тихим рипом відчинилися.

На порозі стояла Поліна. Вона важко дихала, тримаючи в одній руці свої злощасні ролики, а іншою стискаючи лямку рюкзака. Волосся розтріпалося після швидкісного заїзду ескалаторами метро, а знайомий запах озону та грози знову легким шлейфом торкнувся нюху перевертня.

— Вибачте за запізнення... Можна ввійти? — видихнула вона, піднімаючи погляд на кафедру.

Її очі зустрілися з поглядом викладача, і Поліна завмерла. Рум'янець від швидкого бігу різко змінився блідістю. Той самий «звір», яким її лякали старшокурсники, зараз стояв біля дошки у своєму солідному пальті, яке він так і не встиг зняти, і дивився на неї з ледь помітною, іронічною посмішкою.

— Заходьте, — Орест схилив голову набік, уважно спостерігаючи за її реакцією. — Сподіваюсь, дорогою від «Глобуса» ви більше не порушували законів гравітації, студентко...

— Ковальова. Поліна, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як палають щоки під тихі смішки одногрупників.

Вона швидко прослизнула між рядами, плюхнувшись на вільне місце десь на гальорці. Кулон під футболкою став відчутно холодним — вірна ознака того, що попереду чекають неприємності. Поліна сховала обличчя за розкритим зошитом, подумки благаючи Лису гору відкрити портал назад просто під її партою.

Орест дочекався, поки стихне шепіт, і незворушно продовжив:

— Що ж, оскільки всі любителі ранкового екстриму вже на місцях, почнемо. Історія, як вам відомо, сповнена несподіваних зустрічей, катастрофічних зіткнень та прихованих мотивів...

Він почав вступну лекцію, майстерно володіючи увагою аудиторії. Проте, крокуючи біля дошки, його внутрішній вовк не міг заспокоїтися. Серед десятків звичайних людських запахів — кави, дешевих парфумів та страху перед сесією — він чітко і ясно відчував магію, що пульсувала на задньому ряду.

«Хто ж ти така, Поліно Ковальова?» — промайнула в його голові думка.

А Поліна тим часом свердлила поглядом його широку спину, стискаючи в руці ручку. Здається, цей семестр обіцяв бути не просто складним, а смертельно небезпечним. І їй терміново потрібно було дізнатися, що за хижак ховається за ідеальним костюмом її нового викладача.

Це явно не дракон і не сніжний барс, навіть не лис і, тим паче, не вовк. Точно дикий кіт! Знала вона одного такого перевертня — доволі гарний хлопець був, але навіть у людській подобі ганявся за лазерними указками.

На першій же лекції Поліна отримала всі «докази», які їй були потрібні. Орест міряв кроками простір біля дошки, намагаючись тиснути на студентів аурою суворого викладача, але для вітряної феї це виглядало інакше: він просто вигинав спину і нетерпляче патрулював територію, як великий смугастий кіт, якого забули погодувати.