Розділ 26

Брок вів машину. Ліна сиділа поруч і не помітила як вони доїхали.

Позашляховик зупинився на напівпорожній парковці біля двоповерхової цегляної будівлі. Брок вимкнув двигун і кинув:

— Ходімо.

У коридорах відділку було порожньо.

Марк сидів на пластиковому стільці в кінці коридору. Він був пом'ятий і блідий, вперся ліктями в коліна і дивився у підлогу. Його мобільний лежав поруч, екран безупинно блимав від викликів, але звук був вимкнений.

Почувши кроки, Марк підняв голову. Побачивши Ліну, він не підвівся, а лише кивнув у бік столу поліцейського. Там чекав стандартний прозорий пакет із заповненим бланком опису майна.

Ліна підійшла і зупинилася за крок від столу.

Всередині лежали годинник Кіта, срібний ланцюжок, обручка і телефон із розбитим ущент екраном. Вони вже зняли з нього доказову вагу і просто віддавали родичам. Ліна дивилася на ці речі, і не зовсім розуміла, що вона бачить — якийсь безглуздий набір предметів. У вухах голосно відбивався чийсь кашель та шурхіт паперу.

Вона хитнулася. Брок перехопив її за лікоть, утримуючи на ногах, і кивнув на вільне сидіння

Ліна змусила себе зробити вдих і опустилася на стілець біля столу. Вона повільно забрала пакет, годинник усередині стукнув об корпус телефона. Цей звук трохи повернув її до тями. Вона міцно стисла пакет в руці, перечікуючи, поки вгамується внутрішнє тремтіння.

***

Через кілька днів. Лос-Анджелес.

Поліція перекрила під’їзди до залізних воріт цвинтаря. Натовп фанатів повністю заполонив тротуари — сотні підлітків та молоді стояли з плакатами, портретами та зів'ялими квітами. Крізь гілки дерев безперервно блимали спалахи папараці, вихоплюючи з потоку кожне авто, що повертало до каплиці.  Усередині панувала напівтиша. Закриту труну встановили в центрі. Хлопці з гурту сиділи на першій лавці. Лейбл перетворив прощання на вихолощений офіціоз, де кожен крок був розписаний по хвилинах. 

Ліна стояла у чорній сукні, майже не зважаючи на цей порядок. У голові блукала лише одна думка: вони так і не встигли поговорити.  Брок стояв осторонь аби не спровокувати нікому не потрібні плітки. Ліну хитнуло, вона сперлась на лавку і намагалась тримати себе в руках. Довкола приглушено гомоніли люди. Вона відчувала на собі десятки поглядів, поодинокі уривки шепоту пробивалися крізь гул:

— Це вона...

— Як у неї совісті вистачило прийти? 

У цей момент двері каплиці з рипом відчинилися.

Голоси миттю стихли. До зали зайшов Остін. Він йшов невпевнено підбиваючи камінець, який валявся на килимі. Побачивши його, Ліна піддалася імпульсу і зробила крок назустріч — без думок, просто відчувши, що має підійти.

Люди навколо одразу відвели погляди — хтось раптово зацікавився програмкою церемонії в руках, хтось почав розглядати власні туфлі, старанно вдаючи, що нічого не відбувається. Біля віддаленої стіни, окремо від усіх, стояв Мейсон.

— Остіне...

Хлопець порівнявся з нею і різко зупинився.

— Не торкайся мене.

— Я не хочу сваритися.

— А я хочу. Але зараз не можу, — майже пошепки сказав він, але всі навколо це почули.

Остін подивився на неї з чистою зневагою, розвернувся і попрямував до першого ряду.

Стало чути, як хтось дихає. Ліна так і залишилася стояти посеред проходу. Остін йшов, а вона дивилася йому в спину. Брок підійшов збоку і ледь торкнувся її передпліччя:

— Ліно, ходімо.

Вона заплющила очі, але залишилася на місці. Тоді Мейсон підійшов з іншого боку, ставши так, щоб заступити труну від її погляду, і тихо мовив:

— Ходімо, Ліно.

Вона зсунулася з місця і попрямувала до виходу.

На вулиці чекали сотні фанатів із плакатами, квітами та запаленими свічками — дехто плакав, хтось хором співав його пісні. Але від сходів їх відділяв щільний кордон із телевізійних авто, величезних об'єктивів та журналістів. Охорона ледь утримувала натиск. Щойно Ліна ступила на поріг, камери одночасно повернулися в її бік. З натовпу пробилися перші крики репортерів:

— Ліно, що ви скажете фанатам?

Мейсон і Брок похмуро йшли поруч до тонованої машини біля самих сходів.

До готелю доїхали в повній тиші. Номер Мейсон заздалегідь оформив на себе, щоб не світити її прізвище.

У кімнаті Ліна сіла в крісло і не рухалася. Рука сама потягнулася до ланцюжка на шиї — дві тонкі золоті обручки. Вона почала їх смикати. Раз. Ще раз.

І тут згадалося — Марк біля заправки в Неваді. Крутить одну обручку перед очима і дивиться так, ніби тримає кільце для серветок.

Ліна різко видихнула і раптом заходилася сміхом. Це вийшло само собою.

У кімнаті стало ніяково. Мейсон, який збирався сісти на диван, зупинився. Він розгублено підійшов ближче і став поруч:
— Ліно.

— Замале для серветок, — пробурмотіла вона.

Ліна відвернулася до вікна, продовжуючи давитися сміхом, аж поки на столі не завібрував телефон.

Маркус. Адвокат Кіта.

Вона кілька секунд дивилася на екран, потім взяла слухавку.

— Ліно, заїдь завтра в офіс о десятій, — сказав Маркус. — Треба підписати папери по гурту і закрити одне питання. Марк теж буде.

Ліна мовчала.

— Не запізнюйся.

Розмова перервалася. Ліна кинула слухавку на стіл.

Мейсон підійшов ближче.
— Що там? — запитав він.

Повітря не вистачало. Ліна міцно стиснула кулаки, з усіх сил стримуючи нову хвилю сміху.

— Завтра о десятій у Маркуса, — сказала вона, опустивши очі. — Каже, якісь папери по гурту. Марк теж приїде.

— Я поїду з тобою. — рішуче сказав Мейсон.

Ні Брок, ні Мейсон нікуди не збиралися йти. Вони залишилися в номері. Ближче до ночі Ліна пішла у спальню і зачинила двері. Чоловіки залишилися у вітальні. Мейсон сидів на дивані, розвалившись і закинувши голову на спинку. Брок стояв біля підвіконня.

— Слухай... — тихим голосом озвався Мейсон. — Думаєш, не викине нічого?