Точка Нуль

Розділ 26

Брок керував машиною. Ліна спостерігала за двірниками, які рухались по склу.

— Ходімо.

При вході до двоповерхової цегляної будівлі палив сигарету поліцейський. Ліна зачепила ногою калюжу, і холодна вода миттєво заповнила кросівок.
У коридорі гуділа лампа. Мокрі сліди від чобіт тягнулися до стійки і назад, їх ніхто не витирав. Марк сидів на пластиковому стільці у кінці приміщення. Мокра тканина сорочки прилипла до спини, а на шиї все ще висів бейдж О2. Телефон лежав поруч і повільно сповзав по сидінню від вібрації. Марк періодично підтягував його на середину стільця, щоб той не впав.

Він побачив Ліну. Не став підніматися.
— Де він? — запитала вона.
— Там уже закрито. Я бачив. — Марк подивився їй прямо в обличчя. — Це він.

Ліна кивнула. Раз. Потім ще раз, хоча нічого не запитувала.

За склом стійки сержант із червоними від лампи очима крутив ручку між пальцями. Перед ним лежав прозорий пакет із білою наліпкою, номер на ній дописали від руки.

— Міс Холл? Містер Сато сказав, що ви дружина.

— Так.

— Документ.

Вона полізла в кишеню джинсів. Паспорт зігнувся по дузі, кутик намок. Сержант відкрив, глянув на прізвище, а потім на Марка в кінці коридору.

— Прізвище інше.

— Я не міняла.

Він не став сперечатися. Підсунув бланк. У верхньому рядку друкованими літерами стояло: ОСОБИСТІ РЕЧІ ЗАГИБЛОГО.

— Підпишіть отримання. Співчуваю.

Ручка не писала. Ліна накреслила в полі кружечок, ще один. На третьому пішов слід. Підпис вийшов чужий, із довгим хвостом.

Тоді пакет посунули до неї.

Годинник. Ланцюжок із розстебнутою застібкою, скручений у вузол, який ніхто не став розплутувати. Обручка. Розбитий телефон.

Підлога поїхала вбік. Рука Брока вже була під її ліктем, хоч вона не бачила, коли він підійшов. Другою він підсунув стілець, і той скрипнув по плитці.

— Сідай.

Вона сіла з пакетом на колінах.

У кінці коридору телефон Марка доповз до краю стільця і впав на підлогу. Ліна здригнулась, глянула на Марка. Той не ворухнувся. Телефон так і гудів на підлозі.

***

Через кілька днів. Лос-Анджелес.

Лейбл замовив лілеї. Біла стіна з них тягнулася вздовж каплиці, на кожній вазі висіла однакова картка. Ліна читала один і той самий напис на п'ятій, на шостій, на сьомій, доки не збилася з рахунку.

Закриту труну поставили посередині. Хлопці з гурту сиділи на першій лавці. Барні тримав складену програмку, і вона дрібно тремтіла в нього в руці. На обкладинці Кіт сміявся. Фото вибирали не вони.

Ліна стояла біля проходу в чорній сукні. За спиною шепотіли. Уривки пробивалися крізь гул, як радіо між станціями: «...це вона...», «...і як їй совісті...».

Двері з рипом відчинилися.

Остін. Зайшов боком, і по дорозі підбив ногою камінець, що відпав від чиїхось підошв. Камінець стрибнув по килиму, і всі в каплиці проводили його очима. Ліна зробила крок назустріч.

Хтось поряд заглянув у програмку. Хтось втупився у свої туфлі. Біля дальньої стіни стояв Мейсон, сам, піджак сидів на ньому по-чужому.

— Остіне.

Хлопець порівнявся з нею і зупинився.

— Не чіпай мене.

— Я не хочу сваритися.

— А я хочу. Але зараз не можу.

Він сказав це шепотом, але в каплиці було так тихо, що почули всі. Розвернувся і пішов до першого ряду.

Ліна лишилася в проході, дивлячись йому в спину. Збоку хтось торкнувся її передпліччя. Брок.

— Ліно. Ходімо.

Вона заплющила очі. Розплющила. З іншого боку підійшов Мейсон, став так, щоб закрити від неї труну.

— Ходімо, Ліно.

Вона видихнула, зробила крок до виходу. Зупинилась. Крок назад, п'ята зачепила край килима. Потім розвернулась і пішла, не оглядаючись.

Сходи спускалися до залізних воріт. За воротами стояли фанати. Свічки в склянках, плакати, квіти, перемотані скотчем. Хтось співав його пісню, хтось іншу, кожен у своєму темпі, і виходило глухе гудіння.

Від сходів до машини простягнувся кордон: фургони з антенами, довгі об'єктиви, охоронці, що вперлися спинами в натовп. Щойно Ліна ступила на поріг, камери повернулися до неї разом.

— Ліно! Що ви скажете фанатам?

Мейсон виступив уперед, розправляючи плечі.

— Без коментарів. Ліно, за мною.

— Я сама.

Вона обійшла його, наче стовп. Брок так і лишився з піднятою рукою, яку збирався покласти їй на лікоть.

Біля воріт, затиснута між решіткою і чужим плечем, стояла дівчина років п'ятнадцяти. На футболці Кіт, той самий кадр, що на програмці. Туш розтеклась до підборіддя. У руці вона тримала свічку в паперовому стаканчику, віск стікав на пальці, і дівчина цього не помічала.

— Це ж ти, — сказала вона.

Ліна зупинилася. З боку кордону засвітилися червоні лампочки на камерах.

— Давно стоїш?

— З шостої.

— Їдь додому. Воно того не варте.

Дівчина відкрила рот. Губа в неї поповзла вниз і затремтіла. Вона перекинула стаканчик з однієї руки в іншу і з розмаху жбурнула Ліні в груди.

Гарячий віск плеснув на сукню і на шию. Ліна провела долонею по шиї, глянула на білі розводи на пальцях і пішла до машини. Мейсон з Броком ледве встигли стати поруч.

Ліна сіла посередині. Віск на шиї застигав, сукня липла до грудей.

— Ну нахрін ти до неї пішла? — Мейсон вдарив долонею по спинці переднього сидіння. — Ми йдемо, не дивимось, сідаємо. Три кроки. Що тут складного?

Ліна колупала віск на шиї. Він відлітав лусочками і падав на коліна.

Телефон Мейсона поповз по його коліну. Він скинув виклик, не дивлячись. Той завібрував знову.

— Вимкни його.

— Що?

— Вимкни, я сказав!

— Та пішов ти!

— Сам іди!

Мейсон ляснув телефоном об сидіння. Брок врізав кулаком по дверному підлокітнику, і двері дзенькнули. Водій глянув у дзеркало.

— Ще раз так ляснеш…

— То що?

Ліна зачепила нігтем останню лусочку воску і потягнула разом зі шкірою. На шиї виступила крапля крові. Вона розтерла її пальцем по ключиці і відвернулася до вікна. Повз скло одна за одною проходили пальми, вона рахувала їх.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше