9. Чому і робота

– Чому ти не заявила у поліцію? – поцікавився ніби між іншим чоловік, копирсаючись в інструментах.

Він сидів на маленькому стільчику біля багатостраждальних дверей.

– На тебе чи на Антона? – Віка сперлася об одвірок, достоту так само, як робив це її вкотре непроханий гість.

– Мабуть, на мене. 

Вона знизала плечима, скоса поглядаючи на те, як вправно рухаються чоловічі пальці, прилаштовуючи нещасний замок.

– Була трохи зайнята. Завтра надолужу обов’язково, – заявила іронічно, очікуючи, що зараз посипляться прохання не чинити так з нещасним безхатченком.

– Що ж, діло твоє. Зрештою, маєш право. Та зазвичай такі речі не відкладають у довгу шухляду. Тому ти цього не зробиш.

– А ти доволі самовпевнений як на того, хто тільки те й робить, що наривається на неприємності. Чому?

– Що – чому?

Він повернув голову,  запитливо дивлячись на Вікторію знизу.

– Чому ти… ну… такий? 

– Бомж?

Її щоки злегка почервоніли, видаючи сум’яття. Віка не збиралася про таке питати, але слова самі зірвалися з вуст. Їй було невтямки, чому доволі привабливий, розумний, сильний чоловік перебуває на самому низу соціальної драбини.

– Це довга історія. Не думаю, що вона тобі сподобається.

– А ти спробуй.

– І не казочка на ніч.

– Жахастиком мене не налякати, – виклично сказала Вікторія. 

В ній прокинулася нездорова цікавість до чоловіка. А може, й здорова. О другій годині ночі було важко розібрати.

Марк підвівся, повернувся до неї, витираючи забруднені мастилом пальці об штани, і став так близько, що змусив її втягнути живіт, щоб не торкатися.

– А дарма, – стиха промовив. 

І вчулася їй в його глибокому, з оксамитовим відтінком голосі давно забута луна застереження. Примарний образ чоловіка виринув у думках, змішуючись із живим втіленням іншого.

Віка мотнула головою, відганяючи мару, і відступила.

Марк зібрав інструменти в ящик, захлопнув кришку, вручив Вікторії.

– Готово. Перевіряй.

Вона не одразу зрозуміла, про що йдеться.

– А… Так. 

Покрутила ключем, замок працював добре.

– Дякую. Ем… Не знаю, як тебе звати.

– Дивно, еге ж? – оскалився чоловік. – Ми вже так давно знайомі. Ти ледь не нутрощі мої бачила, а імені не знаєш.

– Боже, як смішно! – закотила очі Віка. – Не хочеш не кажи.

Він узяв чашку з холодною кавою, що досі стояла на тумбочці, сьорбнув і сказав:

– Марк… Мм… Ніколи не пив такої смачної холодної кави!

– Це сарказм?

Віка втомлено поставила ящик з інструментами на підлогу на балконі і копнула його ногою подалі.

– Чого ж? Ні. Ти не уявляєш, скільки різної кави я перепробував. 

– Працював баристою?

– Якби ти знала, скільки всього не допивають і викидають люди…

– Ти так говориш, ніби це щось нормальне.

– Для мене нормальне.

Принаймні було до сьогодні, подумки додав Марк.

– Марку… – Вона взяла невеличку паузу, неначе приміряючи це ім’я до цього обличчя, до цієї постаті. – У тебе є сім’я? Які-небудь родичі? Так же ж не буває, щоб людина була цілковито самотньою.

– Інколи краще бути самотнім, ніж мати таких родичів, як твій.

З цим Віка не могла не погодитися. І так само не могла не помітити, що він уникнув відповіді.

Вікторія тинялася туди-сюди квартирою, явно не знаючи, як краще вчинити. З одного боку, вона обіцяла не виганяти його до ранку, а він же справді відремонтував все, а з іншого – вкотре свідомо наражати себе на небезпеку, дозволяючи зостатися, було щонайменше дурістю. Однак чомусь вона воліла краще ночувати з ним в одній квартирі, аніж з Антоном. І навіть знала, чому.

Зупинившись біля ванни, Віка вже було відкрила рота, щоб оголосити умови, як Марк її перебив.

– Послухай, я знаю, про що ти думаєш. Розслабся. Я не чіпатиму ні тебе, ні твої речі.

– І чому я маю вірити тобі? Ще вчора за допомогу ти мені відплатив чорною невдячністю.

– Люди змінюються? – стенув плечима.

– По-перше, це неправда. По-друге, не за один же день.

– Буває, що й за одну мить, – заперечив Марк зі впевненістю людини, яка прекрасно знає, про що говорить.

– Гаразд, – Віка махнула рукою, – я надто втомлена, щоб сперечатися. Ще й спати лишилося всього чотири години. Я не сподіваюся на твою порядність, але попереджаю – якщо ще щось пропаде, я точно піду в поліцію. Ще й Антону скажу. А вже він знайде спосіб з тобою поквитатися.

– Залякування тобі не личать.

– А що личить?

– Усмішка.

Кутики губ Віки смикнулися, та сил підняти їх вже не знайшлося.

– На добраніч, Марку. – Вона зникла у ванні.

– Добраніч, Снігова королево.

Він повернувся на диван, думаючи про те, що не проти приєднатися до неї…

Тут же спохмурнів. Про жінок, як жінок, Марк не думав, відколи Анжела обдурила його. Тотальна недовіра надійно тримала його подалі від представниць далеко не слабкої статі. Тільки Вікторія відрізнялася від шахрайки, як небо і земля. Не лише зовнішністю чи строгістю манер, а й загалом. Просто була інша. Інша настільки, що в його фантазіях на мить затулила Оксану.

Треба терміново припиняти це. 

Впустити знову в серце біль, той невимовний жах, що обплутує його липкою павутиною страху втрати… Ні. До такого Марк не був готовий.

Коли Віка вийшла з ванни, в помешканні було порожньо.

***

Покидаючи серед ночі квартиру жінки, яка готова була його прихистити добровільно, нехай і на кілька годин, Марк цілком усвідомлював, що втрачає, можливо, єдиний і найкращий шанс на те, щоб витягти себе за чуприну із соціального болота. 

Він міг би скористатися нагодою і знову обчистити її, наплювавши на все добре, що встигло між ними статися, і не знайшла би його ні поліція, ні недоумок Антон. Міг би просто переночувати і зранку піти, випивши смачної, вже гарячої кави. Міг би… Та багато чого міг. Проте боягузливо втік, підібгавши хвоста, неначе це йому розбили пику, а не він провчив нахабного родича.