7. Квартира

Теплий прийом, нічого не скажеш.

– Шкода, що розчарував. А ти, як завжди, цвітеш і пахнеш, Анжело.

– Що ти тут робиш? Тебе не було два роки.

– Скучив, – вишкірився він і зробив крок уперед.

Треба віддати їй належне, Анжела була не з боязких. Ні на сантиметр не зрушила, хоча Марк помітив, як спалах настороженості промайнув в її невинних, на перший погляд, очах.

– Я не куплюся на ці казочки. Чого тобі треба? Квартири тобі не бачити, як своїх вух. Вона моя, і всі документи це підтверджують.

– Я більше ніж впевнений, що будь-який експерт легко доведе, що це підробка. 

– То доводь? В чому справа? Щось я не бачу судових позовів.

– Все попереду, дорогенька. Не будемо гнати коней.

Він говорив спокійно і впевнено, хоча ні першого, ні другого не відчував. Відверто, просто блефував, насолоджуючись вже тим, що змусив цю паскуду занервувати.

– Ти прийшов мене про це попередити? Як мило з твого боку.

– Я прийшов, сподіваючись, що по старій пам’яті мене хоча б чашкою кави пригостять.

– Ага, наставляй кишеню!

Він приступив ще ближче.

– А якщо я наполягатиму?

Нарешті він змусив її позадкувати і впертися у двері.

– Мій чоловік працює в поліції, – з викликом відповіла Анжела. – Якраз іду до нього. Тільки уяви, що він з тобою зробить!

– Ой, злякався! – Марк скинув руки догори. – Бачиш, аж коліна тремтять.

– Смійся-смійся. Сміється той, хто сміється останнім.

– От і домовилися.

Він відступив, пропускаючи її. Недовго думаючи, Анжела притисла до себе сумочку, озирнулася, мружачись чи то від сонця, чи то від злості, і заскочила в автівку. За хвилину її й слід запав.

Марк тільки того й чекав. Код на замку не змінився, тому він легко потрапив у під’їзд, на потрібний поверх і став перед коричневим залізним прямокутником дверей. Оглянув верхні кути під стелею стосовно наявності відеокамер. Поліцейський чоловік Анжели чи ні, чи взагалі є він у неї, значення не мало, бо ні камер, ні сигналізації Марк не помітив. Видобув відмичку з кишені і почав колупати замок. Анжелі, коли вона позбулася власника квартири, стало розуму лише на те, щоб поміняти замки. Недалекоглядно. 

Марку довелося докласти неабияких зусиль, щоб нарешті впоратися з механізмом. Як був навприсядки, так і заповз навкарачки всередину квартири. Обережно причинив двері. Завмер, чи не завиє десь сигналізація. Ні, все було тихо, лиш годинник цокав у передпокої.

Марк заціпенів. Відчуття, що він потрапив додому, було геть-чисто відсутнє. Нічого тут не свідчило про те, що колись це житло належало йому. Нові шпалери, нові меблі, інший запах. Тільки стіни під пастельними кольорами знали, хто тут раніше жив. Жодного натяку на минуле, жодної згадки про кохану Оксану і навіки дворічну Наталочку. Ні, він не шукав тут їхніх привидів, але цілковита порожнеча приголомшила його. Такий підступ був схожий на раптовий постріл у серце. Неочікуваний, а від того – набагато жахливіший.

Марк мотнув головою, проганяючи спогади і безглузді надії. Невідомо, скільки у нього часу і коли шахрайка повернеться.

Він нишпорив у шафах, під подушками дивана і крісел, під матрацом на шикарному двоспальному ліжку, вивертав назовні вміст усіх шаф, копирсався між меблями та стінами і таки знайшов схованку. Вигріб звідти золоті прикраси і валюту, та найголовніше, заради чого затівалася ця авантюра, в успіх якої він від початку не дуже-то й вірив, – його паспорт. Дурепа Анжела зберегла його паспорт. Удача сьогодні явно благоволила до нього. На жаль, документів на квартиру не знайшов, мабуть, тримає в іншому місці. Нехай. З її грошима і документом, що нарешті доведе, що він – це він, повернути квартиру – питання часу.

Марка охопило небувале піднесення. Чому він раніше цього не зробив? Це ж так просто! 

Визирнувши з під’їзду, впевнився, що колишня подружка не з’явилася на горизонті. Чудово.

З жіночим наплічником Марк виглядав трохи кумедно, та зараз такий час, що ніхто ні на кого не звертає увагу. Хіба мало хто одягається чудернацьки.

Все добро Марк згодом заховав у різних закутках. Заніс презент Василю Степановичу – пляшку горілки і трохи грошенят.

– Підфартило? – крекчучи, запитав старий.

– Хапанув удачу за хвіст.

– Тоді тримай міцніше. І не забудь подякувати тому, хто тебе до неї привів.

Марк гмикнув. Трохи дивне зауваження, проте не позбавлене сенсу.

Він згадав про Снігову королеву, і йому раптом захотілося розділити з нею свій успіх. Навряд чи вона схвалить його дії, швидше, засудить і матиме рацію. Але чинити опір підсвідомому бажанню не став. Принаймні він може просто поспостерігати за нею, щоб не влізла в чергову халепу, намагаючись надати допомогу менш схильному до шляхетних вчинків чоловіку. Зрештою, якби вона його не підлатала, не обурилася і не зачепила щось в його душі, він би зараз не тримав свій паспорт, як найбільшу коштовність, а валявся дохлий у канаві, як і мріяла Анжела.

Знайти дорогу до будинку Вікторії було неважко. Її вікна він теж вирахував швидко. А ось те, що побачив в одному з них, миттю розлютило його до стану звіра, який готовий зубами роздерти здобич.

Жіночі крики лунали серед затихлих вулиць. Вона кричала не як жертва, а як загнана в кут тварина, що готова битися за свою волю до останнього подиху. Він знав, як це, не раз чув цю непересічну рішучість і войовничість у голосі побратимів, коли вони були впевнені, що йдуть на смерть. 

Наразі ситуація видавалася трохи не такою критичною, та сам факт того, що Снігова королева зазнає наруги, привів його у лють.

Злітаючи сходами нагору, Марк не думав про те, що не так давно сам їй погрожував. Не думав. Тому що все змінилося.