РОЗДІЛ 10 "Ненавиджу"

Щоб доказати батькові,  що вмію самостійно приймати рішення,  що здатний керувати великим холдингом,  що мені  можна  довіряти,  я  зранку до вечора  пропадаю в офісі, переймаючи  уміння  та досвід  старшого покоління.  Дивуюсь, скільки тонкощів ведення  бізнесу, скільки організаційних питань  я  просто пропускав  повз  вуха.  А ще я вчусь думати й  прораховувати своє життя  на кілька кроків  наперед. І не лише своє.  Якщо день мій  пробігає у  справах ділових,  то  ніч — у справах інтимних. Ми з Меланією перебрались в  готель якомога  далі від  людських очей. Наче все  у стосунках складається ідеально. Ідеально, окрім одного.  Рано чи пізно мені  доведеться дізнатись про її сім’ю,  познайомити зі своєю. Зізнаюсь чесно, останнього пунктика боюсь найбільше, тому  що мій   татусь  здатний налякати  найжорстокішого конкурента, не те що тендітну  та крихітну квіточку. Він   кохану брата  прийняв,  бо вона  подарувала  йому  внучку. Звісно, деякою мірою  комфортно  не обтяжувати один одного минулим  чи  проблемами сьогодення,  але  така реальність  незабаром скінчиться. Щось всередині підказує: без Малахових   не обійдеться. Тож ліпше озброїтись перед нападом.

Відкинувши  ручку  на  стіл,  втомлено  потираю перенісся.  За  години,  проведені над паперами, тіло  затекло,  а  очі  несамовито печуть. На  гадку  одразу приходить моя  кохана дівчинка. Як же сильно хочеться вберегти її від  мого світу!  Проте…

Проте  пора  розповісти правду про   намір  рідні одружити мене на іншій,   що  через тиждень заплановано весілля, на яке я   обов’язково не  прийду. І хай буде, що буде!

Сповнений  рішучості  підриваюся на ноги, похапцем  складаю папери,  окидаю  стіл, чи  нічого не   забув. Нагадую собі  придбати  шикарний  букет квітів, а  ще по дорозі захопити улюблених цукерок  Меланії. На телефон приходить сповіщення. Від неї…

 Невеличкий столик  на терасі  нашого гніздечка красиво сервірований на двох. Мене чекають вдома… Приємно. Дуже.  Широко усміхаюсь в  порожнечу кабінету.

Знову  телефон. Цього разу  дзвінок, і  він від батька. Душа в  поганому передчутті  скручується у  вузол. Рідний  татко не розмовляє зі мною, відколи  оголосив  про   бажання  розірвати  домовленості з  Наталею.

— Слухаю, — якомога стриманіше відповідаю.

— Ще на місці? — зневажливо запитує.

— Що потрібно? — не  стримують від  агресивності.

— Зайди до мене.

Ось така коротка  і  змістовна  розмова виходить між двома Гданськими. І доводиться коритись.

У холдингу  в  такий пізній час  практично  нікого немає. Мої кроки шумно відбиваються від стін,  наперед сповіщаючи про пізнього візитера.   На робочому місці  секретаря  вже виключений комп’ютер. Отже, тато відіслав її  раніше, аби ніхто не  знав  про  розмову. Дивно…

Але пояснення  надходять, варто переступити поріг   просторого приміщення,   де завжди засідає генеральний  директор.  Олександр задумливо покручує ручку, розсівшись за широким столом. На сусідньому  кріслі,  спиною до мене,   розмістився  Малахов  власною персоною.  Почувши мене, він  озирається у пів  оберту й  одразу  ігнорує. Звісно, бачити  зятя-втікача   не прагне.

Присісти ніхто не запрошує. Батько  також не споглядає у мою сторону. Навіть  коли простягає теку,  намагається  не дивитись у вічі. Зневажає? Чи не знає, як  оголосити    молодшому синові   смертний вирок?

Тремтіння  пробиває пальці,  варто покоситись  на  папери. Я вже  однозначно знаю їхній вміст. Від мене  взагалі  потрібно тільки підпис.

— Що це? — питаюсь, даремно витрачаючи час.

—  Припини, — тато таки  підіймає на мене очі — втомлені й холодні. — Прийми  правильне  рішення. Без  скріплення  домовленостей між нашими сім’ями,  ми всі  незабаром  підемо по світі  з торбами.  Просто  одружись.

— Просто одружитись? — здивовано  злітають догори брови. Слова відлунням  гупають у скронях, змушуючи  швидко закліпати. Я не вірю власним вухам. — Зараз не Середньовіччя,  щоб змушувати  дітей  стати на весільний  рушник  задля  збереження імперії.  Я не кохаю Наталю. Крім того, впевнений,  дівчина швидко знайде мені  заміну. До речі,  мав  можливість у  цьому  нещодавно переконатись.

Добре, хоч обличчя   без п’яти хвилин тестя  не бачу.

— Святий  знайшовся, — бурмотить Малахов. — Та зараз діло не в  жінках.  Ми — люди, які  звикли  добре заробляти, люди, які  тримаюсь свого слова, люди,  для  яких на  першому місці — бізнес. Ти маєш рацію. За вікном  двадцять перше століття. Ти й  Наталі  добре обізнані  з  його правилами та вимогами. Отже,  знайдете спільну мову.  Ви занадто схожі  характерами, щоб не бути разом.

Заїдаю губу, бо сказати у знак  протесту нічого.  Минуле  набагато красномовніше будь-яких виправдань.

— Ні, і  це моє останнє слово.

Тесть  скептично хитає головою та  шумно видихає, виказуючи невдоволення.   Мій  батько виявляється  твердішим  вдачею. Звертається  до мене   рівним тоном:

— Відкрий  останню сторінку. І уважно прочитай.

Мабуть, зірки  на  небі  справді  підготували  шлюб  Наталії Малахової та  Матвія Гданського. Пробігаю  рядками… Точніше двічі уважно перечитую. Викладений текст  показує лише  верхівку айсбергу махінації, яку   вигадав  мій  дорогий  батько. Чого  махінації? Ні, юридично вона  законна, але… До  капіталу «Містбуду» допишеться кілька  нулів — кругленьких і  значущих. І все це Малахов з його можливостями у  сфері державних замовлень, якому  потрібні гарантії у  вигляді  шлюбу. Звісно, немає   нічого сильнішого за кровні  зв’язки.