Розділ 3

Годинник пробив сьому годину, як Ксеня зайшла у свій будинок. Спершись на стіну, вона помахом руки зняла білі каблуки. Потім трохи пройшовши в глиб будинку, жінка зав'язала хвостик. Вона не була з тих, кого бентежила самота. Проте інколи ці стіни тиснули на неї. Це був саме такий вечір.

Її спальна була оформлена з надзвичайно вишуканими смаком. Коричневі меблі, з білими візерунками гармонійно поєднувалися з паркетом та люстрою. Проте ніде у будинку не було штор. Вона не любила, коли їй зв'язували небо. Її очі наче шукали щось у тому небокраї людських душ. Присівши на ліжко, жінка витягнула блокнот червоного кольору, що лежав в тумбоцчі, біля ліжка. Ксеня взяла білу ручку та почала писати. Тільки стіни знали про що йдеться у тому нотатнику, проте вони теж мовчали.... приховували, ховали від зовнішнього світу слова, які перо шепотіло на сторінки.

Промінці сонця мило вигравали на її обличчі, бажаючи нагадати про ранок. Проте її це було не потрібно, адже вона і на мить не стулила очей. Її дуже бентежила тема вбивства дядька Стефана, а ще більше те, що у тому домі її син. Вона знала, що Дем'ян не дозволить забрати Марка, проте небажання хлопця жити з нею ще більше завдало їй гіркоти. Раптом серед нав'язливих думок задзвонив телефон.

- Я слухаю, Дем'яне, - холодно відповіла та.

- Мій водій чекає під твоїм будинком, - роздалося з телефону.

Ксеня підійшла до вікна та визирнула. І насправді прямо перед будинком виднілася машина.

- Навіщо? Щось сталося з Марком?

- Ні, все гаразд. Твоя машина в ремонті, а сьогодні похорони. Тобі так буде безпечніше і комфортніше. І, до речі, можеш користуватися цією машиною поки свою не забереш з ремонту.

- Дем'яне, моя безпека вже не твоя турбота. Хто ти мені, щоб пропонувати машину? Негайно забери свого водія.

- Я все сказав, Ксеню, - відрізав він.

- І я сказала, - відповівши, вона кинула трубку.

Вона була розлючена не на жарт. Її дуже дратувало те, що він досі втручається у її життя. Проте інколи це гріло її душу, адже Ксеня розуміла, що чоловік досі не може її забути. Зважаючи на те, що Дем'ян її зрадив, то його муки були приємністю для неї. До того ж це була гарна можливість позлити Мирославу, у якої з нею були свої рахунки.

Зробивши ковток кави, Ксеня взяла чорне пальто та вийшла з будинку. У очі зразу впала чорна машина. Дем'ян досі не забрав свого водія. Проте вона не звернулася на це увагу, і лише махнувши чоловіку, вона сіла у таксі.

- Дем'яне, ти тут? - зайшовши у спальну, гукнула жінка.

- А де я маю бути?

Чоловік стояв біля тумби, вдягаючи годинник.

- Милий, Тіні не дуже добре. Може, нехай не їде на похорон? - Мирослава спералася на двері.

- Мирославо, а що з нею знову? Ви щось приховуєте від мене?

У повітрі застигла тиша. Ось саме ця мить... мить, коли можна все розповісти Дем'яну. Варто Мирославі зробити бодай один крок, щоб назавжди змінити усе, що буде у майбутньому. Проте чи відкриє вона таємницю?

- Та нічого, любий, - та лагідно усміхнулася, - просто вона хворіла, а зараз ще й на похорон близької людини їхати. Це буде ментально важко для неї.

Чоловік пильно вдивлявся в жінку, а потім гостро відрізав:

- Тіна їде. Це не обговорюється.

Поставивши крапку, Дем'ян вийшов з кімнати. Впевненими кроками він прямував до кімнати дочки. Проте за мить до того, як потягнути за ручку, той зупинився. Його серце почало тріпотіти. Він так і не зайшов,залишивши за тими дверима Тіну та усі докори сумління. За кілька хвилин його тінь зникла з коридору, а в кімнаті Тіни опинилася Мирослава.

- Тіно, тато наполягає, щоб ти їхала.

- Ні, мамо, прошу, - її очі досі були мокрі, - я не можу.

- Тіно, ти мусиш. Ти збереш усі свої сили в кулак і будеш поводитися так, ніби нічого не сталося.

- Мамо, мені страшно. Це ж я його вбила... це через мене його сьогодні кладуть у могилу.

- Якщо ти таке будеш говорити на похоронах, тоді я тебе задушу, - жінка взяла дочку за лікоть.

Тіна перелякано відсахнулася. Це було зовсім не через погрози матері. У її очах було щось інше... щось набагато гірше, ніж страх.

- Що з тобою? - вона підійшла та закотила рукав Тіни, - звідки цей синяк?

- Я впала, - швидко відмовилася дівчина.

- Тіно, тут ціла п'ятірня, так не падають.

- Мамо, пусти, - та швидко закутила рукав на місце.

Тіна зайняла закриту позу та віддалилася від матері. Проте Мирослава не надала цьому жодного значення, подумавши, що цей слід залишив дочці Стефан.

- Забудь про те, що це ти винна. Бо інакше ти проведеш решту свого життя у в'язниці. Ти мене зрозуміла?

Скляний погляд дівчині показував усю її безвихідність становища. Вона не могла піти проти мами. Все таки, яка б вона не була, це її єдиний прихисток. Нехай з великими дірами, які не захищали від морозу, проте хоч крихітку надії вони випромінювали.

З машини вигружали труну. Вона була чорна, обрамлена золотистими візерунками. Її на своїх міцних плечах несли Дем'ян, Марко та ще двоє знайомих із фірми. Під їхніми ногами брязкали калюжі, їхні черевики ковзали по болоті. Тіна щосили намагалася не дивитися на гріб. Її очі впивалися у землю. Проте дівчина дуже чітко чула гуркіт: дядько Стефан підкидався у труні. Їй здавалося, що з хвилини на хвилину труп дядька впаде на землю. На щастя, труна не впала. Її уже погружали у яму, як серед дерев провиднілася тінь. Ця тінь дивилася на Тіну. Дивилася так, ніби знала правду. У той час якраз під'їхали Ксеня. Гострий погляд Дем'яна впився у жінку. Його погляд був наповнений пихою. Проте вона одразу ж зникла, коли він побачив таксі. У його венах запульсувала кров, гіркота безпорадності пронизувала його душу. Ксенія навіть не глянула в його бік. Вона тримала в руках оберемок червоних гвоздик - улюблені квіти Стефана.

Усі чоловіки по черзі закидували лопату землі у яму. Земля перетворилася на болото після сильної зливи, тому грудки землі гучно вдарялися об труну. Це було так гучно... гуп, гуп, гуп... враз Тіна послизнулася, з миттєвою швидкістю земля під нею зісунулася, проте незважаючи на спробу Мирослави схопити дівчину, вона упала в яму... грудьми впавши на труну. Почувся безпорадний крик..