Розділ 2

Через білосніжні вікна високого офісу просвічувалися проміння сонця. До одного з вікон підійшла жінка з чорною кавою в руках. Чорні легкі кучері спадали їй на спину.

- Пані Ксеню, - дівчина, що зайшла в двері, звернулася до жінки, - я принесла звіти вчорашньої наради, як ви і просили.

Жінка зробила ковток кави і на білій склянці залишився слід червоно-темної помади. Колір, який вона любила найбільше.

- Дякую, Олено.

Повільно сівши за стіл, вона заклала ногу на ногу. Крізь розпірку на платті провиднілася засмагла шкіра, що виблискувала серед білого плаття. Вона перегортала сторінку за сторінкою, вдумливо переглядаючи кожен пункт. Її пальці бігали по грудній клітці, інколи натрапляючи на прикрасу на шиї. Зненацька вона поклала листок, який тримала в руках, на стіл та потягнулася за червоним маркером.

- Олено, - гукнула жінка.

За хвилину двері відкрилися і перед нею постала довга постать:

- Я слухаю вас.

- Коли прийде Дем'ян, повідом мене, будь ласка.

- Він не прийде, пані Ксеню.

- Чому?

- У його будинку поліція.

- Що сталося? - жінка одразу ж потягнулася по телефон.

- в офісі ходять чутки, що з самого ранку прибули охоронці навколишнього середовища, щоб оглянути ліс. Проте там знайшли труп пана Стефана.

- Що? - жінка піднялася з крісла. - Він мертвий?

- Так.

За годину до головних подій.

Ранкова роса ніжно спадала на землю. Холодний вітерець витав в повітрі, нагадуючи всім, що скоро буде зима. Мирослава вийшла на вулицю, щоб трохи прийти до тями. Та проаналізувати вчорашню трагедію.

- Пані Мирославо, - потурбував її садівник.

- Добрий ранок, дядьку Оксен, - привіталася жінка.

- Ви вчора часом не робили щось у саду? Бо я знайшов ніж біля клумби.

Обличчям Мирослави пронісся крижаний страх. Проте вона усміхнулася, збагнувши, що це той ніж, який вона шукала.

- Так, звісно. Пане Оксене, я його шукала, але не знайшла. Мабуть, десь землею випадково присипала. Я хотіла викопати кущ троянд, щоб пересадити його у теплицю. Вночі була злива, мабуть, от і вимило ніж з-під землі. Дайте мені його.

- Знаєте, я теж так подумав. Ось тримайте, - він простягнув предмет їй.

Миттєво схопивши його, вона промовила:

- Щиро дякую.

Щойно вона зайшла в будинок, жінка побігла на другий поверх до дочки. У дома ще всі спали, тому Мирослава тихими кроками ступала по паркету, намагаючись нікого не розбудити. Зупинившись перед дверима, вона витягнута ніж з хустинки та міцно затиснута його у руці.

Тіна сиділа на ліжку, обвівши коліна руками. Дівчині ставало все гірше та гірше.

- Тіно, - з острахом оглядаючись по сторонах, звернулася її мама, - це той ніж?

У повітрі завсила тиша. Вона побачила його... знову. Той ніж, яким вона скоїла злочин. Ніж, який вбив дядька Стефана. По її обличчю знову покотилися сльози. Її тіло теж здало і почало труситися.

- Мамо, це той ніж. Я ним вбила дядька Стефана.

- Циць. Не говори про це взагалі.

- Як не говорити? Я стала вбивцею, - її голос зірвався на крик, - мої руки тебе завжди будуть у крові дяд...

- Тіно, замовкни! - жінка силоміць закрила її рот. Її очі були наповнені гнівом. - Я ніколи не думала, що ти така слабка. Ти не можеш бути моєю дочкою. Я тобі сотню разів сказала, щоб ти не говорила про вбивство. Мовчи, Тіно, мовчи!

Мирослава відсторонилася від тої. Проте Тіна ще більше розплакалася. Та цього разу вона прикривалася рукавом від кофти.

- Якщо ти видаш себе, я тебе не захищу. Тому мовчи і не смій так поводитися.

Раптом через відчинене вікно почалися голоси:

- Добрий ранок, панове. З якого питання ви тут? - розпитувався Оксен.

- Ми приїхали перевірити ліс. Ми зі служби охорони навколишнього середовища. Подивимося чи тут не чинять якісь незаконні дії. Ось наші документи, - один з чоловіків простягнув посвідчення, - то що? Можна нам пройти?

- Так, звичайно, ходімо. Я вас проведу. Відповім на всі питання, - Оксен показав у сторону лісу.

- Мамо, вони знайдуть його. Нам кінець. Вони про все дізнаються, - у паніці дівчина стала з ліжка.

Жінка була шокована. Хоч вона і знала, що це колись станеться, але не очікувала, що труп буде знайдено зразу.

- Ні, доню. Ніж у нас. Немає жодних доказів, що б привели до тебе. Я йду на низ. Розвідаю, що там. А ти заспокійся. І негайно. Перестань плакати, - жорсткими рухами вона витирла сльози, - ще буде час на це.

З кожною сходинкою її серце калатало все більше. Поволі Мирослава зійшла вниз. З хвилини на хвилину вони виявлять труп Стефана. Зайшовши у кабінет, та налила на шматку спирт. Щосили протираючи ніж у надії стерти докази, вона полохалася від кожного звуку. Врешті-решт ніж опинився у сейфі.

- Пані Мирославо! Пане Дем'яне! - з усієї сили кричав садівник.

Вона заплющила очі. Все. Вбивство Стефана стало явним. Вони знайшли тіло. Відтепер почався відлік... Гордо піднявшись, вона рушила у напрямку невідомості.

Будинок був оточений з усіх боків. Одна з груп направилися в бік лісу, щоб забрати тіло, та доставити його в морг. Близько 5 поліцейських перебували у вітальні. Дем'ян та Мирослава давали чіткі свідчення та твердженням. У той час, як Марко сидів на дивані та розлючено обдумував, хто міг піти на такий злочин. Єдина, хто виглядала дуже розгублено, це Тіна. Вона сиділа, обійнявшись коліна. Її погляд зосереджений в одній точці. Він був пустий... здається, її крихітна душа не витримувала тягаря, що звалився на неї через зловісні обставини.

- Пропустіть мене, тут мій син, - знадвору почувся знайомий голос.

Очі Марка глянули у бік дверей. Хоч і здавалося, що він уже дуже дорослий, на його обличчі завжди з'являлося щось таке дитяче, коли мама була поряд. Не думаючи ні хвилини, хлопчина побіг у бік дверей.

- Мамо, - його очі наповнилися сльозами, і він обійнявся з Ксенею.