Розділ 1

Над лісом, покритими густим туманом, пролітала зозуля. У повітрі чулися незворотні: “Куку...куку”. На небі вже давно повис місяць - німий свідок чужих доль. Зозуля ніяк не переставала кувати, наповнюючи своїм голосом тишу. Наближаючись до старовинного особняка, вона ще більше починала репетувати. Покотилися сльози... обірвалися нитки долі... загортуючи особняк у таємницю.

Ніж випав у неї з руки і гучно вдарився об землю.
- Я убивця, - ледь розтуливши губи, сказала дівчина.
Від сьогодні життя пішло шкереберть. Вона стала вбивцею. У неї немає майбутньому, немає минулого. Є лише одна мить... у якій вона припустилася найгіршої помилки.

Тіна пробиралася через густі хащі, з острахом обертаючись кожної хвилини. Чого вона боялася? Мабуть, що труп, який вона лишила на дорозі, поженеться за нею. Але це неможливо: він помер.
До її будинку залишалося зовсім не багато. Тож дівчина кинулася копати яму, де б змогла заховати ніж.


Жінка, що сиділа за столом, уважно переглядала документи. Як раптом стукіт у вікно перервав її.
- Мамо! - гукнула дівчина знадвору.
Почувши голос, жінка кинулася до дочки:
- Що сталося? Тіно, що з тобою?
- Мам... мам... - її очі горіли страхом, - я не хотіла... це сталося випадково.
- Доню, ти про що?

- Мамо...

-Тіно, та кажи! Не мовчи! Що з тобою?

-Він мертвий... Дядко Стефан мертвий.

-Що означає мертвий , Тіно? - у її голосі вчувалася паніка.

-Будь ласка, допоможи мені, - благала дівчина зі сльозами на очах, - я не хочу бути вбивцею. Я не зможу жити у тюрмі... мамо, допоможи.

-Доню, що ти кажеш? Що означає: “Я не хочу бути вбивцею”? Ти щось заподіяла дядьку Стефану? Де він зараз? - нічого не розуміючи, розпитувала Мирослава.

-Я випадково, чесно. Я була в хатинці біля озера. Він побачив мене і подумав, що я злодій. Дядько гнався за мною та напав з ножем. Я відбивалася і не отямалася, як вихопила з його рук ніж. Мамо, він там, на початку лісу. Мертвий...

Кілька секунд жінка стояла мовчки. Потім швидкими рухами посадила дочку на диван в кабінеті. Та обвівши двома долонями по її обличчі, сказала:

-Тіно, послухай мене зараз дуже уважно. Ти маєш прийти до тями. Ти повинна допомогти мені для того, щоб сьогоднішній випадок залишився в таємниці.

-Мамусь, я зроблю все. Тільки допоможи мені. Я дуже боюся.

-Де ти лишила ніж?

-У лісі, недалеко від дядька, я закопала ніж у землю.

-Добре, я піду гляну. А ти залишайся тут. І нікуди не виходь. Ти почула мене, Тіно?

Дівчина перелякано кинула головою. І жінка, взявши своє пальто,швидко вискочила з будинку. Мирослава пробиралася холодним, вологим лісом, що дихав смертю.Вона рухалася дуже швидко, прагнучи знайти тіло, щоб переконатися, що він мертвий. Кожен шелест гілки змушував серце стискатися, бо тінь смерті могла вигулькнути будь-де.

Раптом вона спіткнулася об щось та впала. Обернувшись назад, вона негайно встала, усвідомивши, що лежить біля трупа. Він справді помер... пульсу не було, а рана під серцем досі кровоточила.

На мить їй спало на думку — скинути тіло в озеро. Назавжди позбутися доказів. Але вона вчасно зупинилась. Тут немає камер. Ніхто ніколи не здогадається, хто це зробив… якщо вона забере ніж.

Недалеко від тіла вона побачила горбик, присипаний землею. Кинувшись до нього, вона почала обережно розкопувати землю. Але там було пусто... ножа не було.

Але він мусив бути там, адже Тіна вказала саме на це місце.

Невже хтось був тут раніше?..

Хтось… хто вже знає більше, ніж вона.

Вітер роздмухував її волосся, холод пронизував до кісток. Її очі впилися у землю, аналізуючи, що трапилося. Десь у глибині лісу щось тріснуло.Вона завмерла.Це гілка? Гілка під чиєюсь ногою? Глянувши навколо, вона не побачила нікого.

Двері розчинилися, пропускаючи усе: страх, холод, паніку всередину. Залитівши в кабінет, Тіни Мирослава не застала. Її охопила ще дужча паніка, що дочка могла піти і своїм виглядом викликати підозри. Швидко зачинивши двері на двір з кабінету, Мирослава піднялася на другий поверх. Кімната Тіни знаходилася найдальше в коридорі. Майже бігом жінка увірвалася у кімнату. Її серце заспокоїлося, коли вона побачила дочку, яка дивилася на себе в дзеркало.

- Мамо, ти бачиш це? - Тіна глянула на свої руки. - На моїх руках кров дядька Стеф...

- Цить, Тіно, цить, - гаркнула жінка, підійшовши до дочки, - на твоїх руках нічого немає. Тобі потрібно прийняти душ.

- Кров, кров... я її бачу, - бурмотіла дівчина, витріщаючись на руки.

- Тіно, перестань!

- Я його вбила...

- Тіно!

- Я вбила його...

- Ти мене чуєш, Тіно? Замовкни!

- Кров... я брудна

Раптово Мирослава вдарила Тіну по обличчі. Гострі відчуття таки привели дівчину до тями, і вона заплакала.

- Все, заспокійся! Все вже позаду, - мовила жінка, хоч в душі розуміла, що це тільки початок, - прошу, доню, візьми себе в руки! Забудь про все... я буду нанизу, а ти прийми душ. Я прийду за 20 хвилин, щоб забрати речі. Їх треба буде спалити...

Мирослава швидко закрила двері та попрямувала на низ.

-Пані Мирославо, вечеря вже накрита, - мовила поміцниця.

-Дякую, Софіє. Дем’ян уже приїхав? - спустившись зі сході, поцікавилася жінка.

-Так, він кликав вас у кабінет.

-Поки я там, полич Марка. Але до Тіни не заходь. Вона себе погано почуває.

-Як скажете.

Дем’ян сидів за столом, вчитуючись у документи. Його погляд пробігався по рядках. У мить, взявши ручку, він підписав документ. Та відкинувся на спинку стільця.

— Ти сьогодні рано, — промовила жінка, заходячи до кабінету.

— Проходь, будь ласка, — він показав на стілець праворуч.

Але Мирослава проігнорувала пропозицію чоловіка. Бо її увагу зразу привернув документ, що лежав на краю столу. У серці загорілася іскра страху.

— Що це? — пронизивши папір очима, спитала вона.