Розділ 36 Дім серед зірок

Після всіх випробувань і битв Ліан'тель прийняла остаточне рішення: вона залишила підземні міста дроу. Її батьки, горді й суворі навіть серед власного народу, відмовилися від неї. Вони не змогли прийняти, що їхня донька обрала жити на поверхні, під відкритим небом, серед "м'яких" і "слабких" людей.

Коли Ліан'тель дізналася про їхній вирок, вона плакала — не через гнів чи сором, а через те, що втратила останню нитку, що пов’язувала її з минулим.

Але вона не була одна. Елліан обіймав її міцно тієї ночі, коли вона ридала на його грудях. Він гладив її волосся, шепотів теплі слова, і його дотики були теплішими за сонце.

— Ти не одна. У тебе є я, — сказав він тихо, пригортаючи її ще ближче. — І цей дім — тепер наш дім.

Вона залишилася жити в його двоповерховому будинку. Спочатку їй було дивно засинати під зорями, чути спів ранкових птахів і відчувати запахи квітів у дворі. Але з кожним днем вона закохувалася в це життя більше й більше.

Ліан'тель прикрасила кімнати витканими нею власноруч завісами, заповнила полиці книгами про магію, світ і старі підземні легенди. Вона навіть створила невеликий куточок, де вирощувала нічні квіти — єдина пам'ять про рідні печери.

Елліан, повертаючись після розслідувань чи патрулів, завжди знаходив її біля вогнища або в саду. Їхні вечори стали теплими й тихими: розмови під зоряним небом, поцілунки, що запалювали більше, ніж будь-яка магія.

І хоч вона сумувала за домом, у її серці вже не було порожнечі. Вона знайшла новий дім — не під землею, не в тінях, а поруч із ним, під відкритим небом, серед світу, який вона колись вважала чужим.

Разом вони пережили біль, зраду й війну, але тепер вони вчилися разом жити, сміятися й кохати. І попри всі труднощі, були щасливі.

Бо іноді справжня сім'я — це не кров, а ті, хто тримає твою руку, коли ти падаєш.