Розділ 16 Тінь у залі

Вбивця стояв за високою колоною у верхній галереї ради. Його довгий темний плащ зливався з мармуром, а обличчя було сховане під каптуром. Він завмер, мов статуя, втримуючи дихання та вслухаючись у кожне слово магістрів.

Вони бояться… — думав він, його губи ледь помітно сіпнулися в подобі посмішки. — Але ще не усвідомили, що пастка вже замкнулася.

Його очі, холодні та майже безжиттєві, ковзали по обличчях магістрів. Він стежив за їхніми рухами, за кожним жестом. Він знав їх краще, ніж вони знали себе. Він був серед них роками, під виглядом вірного учня, наставника, друга.

Ти думаєш, Салінар, що зможеш мене знайти?
Ти думаєш, що твої жалюгідні перевірки щось змінять?

Його рука торкнулася маленької амулетної кулі на поясі — всередині неї пульсувала темна енергія, відібрана у вбитих адаптетів. Це була його сила, його ключ до ритуалу, що мав змінити долю Академії… і цілого світу.

Ще кілька днів… І всі ваші плани розсипляться на порох.

Він слухав, як магістри кричали, пропонували закривати портали, посилати мисливців, зраджували одне одного підозрами. Його очі блиснули від задоволення. Паніка була його улюбленою мелодією.

Детектив… — думав він, і на мить його обличчя сіпнулося. — Ти ще дихаєш. Але ненадовго. І ця дроу… Вона стане для тебе тягарем, твоєю слабкістю.

Раптово хтось із магістрів поглянув угору, прямо на галерею. Вбивця завмер, ніби перетворився на тінь. Магістр втупився в темряву ще кілька секунд… але потім відвернувся.

Вбивця ледве чутно видихнув. Потім повільно відступив у глибокий прохід, що вів у старі тунелі під Академією.

Він ішов, і в його голові звучали голоси: відголоски жертв, крики душ, яких він поглинув. Вони шепотіли йому силу, підказували шлях.

Ще один крок… Ще трохи, і ви всі впадете переді мною на коліна.

Його пальці стиснули амулет так сильно, що він мало не розтрощив його.

— Зовсім скоро… — прошепотів він у темряву. — Дуже скоро.

І він розчинився в тіні, залишаючи за собою відлуння холодної, безжальної луни.