Розділ 20

Одного теплого дня Гал вийшов із навчального корпусу й зупинився на сходах. Сонце приємно гріло обличчя, а у дворі Академії було повно студентів. Хтось сидів просто на траві, хтось сперечався над конспектами, а двоє першокурсників уже втретє намагалися скласти якесь просте плетіння й щоразу отримували зовсім не той результат.

Гал вдихнув тепле повітря й раптом усвідомив, що від початку навчального циклу минуло вже чимало часу. Останні місяці вмістили в себе стільки всього, що початок навчання здавався майже далеким минулим.

— Гал!

Він обернувся. Через двір до нього прямував Торен, а разом із ним Кіра, Рін та Ельвар. Трохи позаду йшли Ліані з Мейрою.

— Що? — запитав Гал, коли вони підійшли ближче.

Торен набув серйозного вигляду.

— У нас проблема.

Гал миттєво насторожився.

— Яка?

— Сьогодні після четвертого заняття ми всі вільні.

Кілька секунд Гал чекав продовження.

— І де проблема?

— Це і є проблема.

— Чому?

— Бо ми ще не вирішили, що з цим робити.

Кіра закотила очі.

— Він уже десять хвилин називає це проблемою.

— Вільний час не можна витрачати безвідповідально, — заявив Торен.

— Ти вчора дві години кидав камінці у ставок, — нагадала Рін.

— Я досліджував відскок.

— Ти рахував, у кого камінець відскочить більше разів.

— Експериментальним методом.

Гал усміхнувся. Саме тоді до них підійшли Ліані з Мейрою.

— То що робимо? — запитала Ліані.

Гал обвів поглядом друзів, залитий сонцем двір і чисте небо над Академією. Справ попереду вистачало: другий стабілізатор, заняття, тактичні тренування, майстерня та маєток. І десь далеко на сході залишалося те, про що вони намагалися не думати щогодини. Але сьогодні було тепло. І до вечора залишалося ще багато часу.

— Для початку, — сказав Гал, — нічого не підривати.

Торен одразу скривився.

— Ти з кожним місяцем стаєш нуднішим.

— У столиці досі стоїть вежа, яка доводить протилежне.

Торен на мить замислився.

— Справедливо.

І вони разом рушили через залитий сонцем двір Академії. Ідею знайшли не одразу. Спочатку просто пішли в академічне містечко. Без плану, без списку місць і без мети, окрім очевидної: якщо вже несподівано випало кілька вільних годин, не витрачати їх на те, що можна було зробити ввечері.

— Головне, — сказав Торен, коли вони вийшли за межі основної частини Академії, — не заходити в бібліотеку.

Рін подивилася на нього.

— Чому?

— Бо тоді ми втратимо тебе.

— Неправда.

— Минулого разу втратили.

— Ви знали, де я.

— Це не рахується.

Кіра усміхнулася.

— І в майстерні теж не заходимо.

Гал повернувся.

— А я тут до чого?

— Тебе теж можна втратити.

— Я не Рін.

— Ти гірший, — сказала Ліані. — Рін хоча б іноді пам'ятає про час.

— Наклеп.

— Гал, ти одного разу сказав «ще пів години» й вийшов через чотири.

— Там була складна конструкція.

Мейра підсумувала:

— Отже, гуляємо.

— Без навчання, — додав Торен.

— Без майстерень, — сказала Кіра.

— Без вибухів, — нагадав Гал.

— Ти все псуєш.

Академічне містечко за цей час майже не змінилося. Змінилися вони. Це відчулося дивно швидко. Ті самі вулиці, ті самі невисокі будинки, притиснуті один до одного ближче до центральної площі, ті самі крамниці, де продавали все — від паперу й чорнила до готових малих артефактів, сушених трав, запасних ременів для тренувального спорядження й їжі, яку студенти купували навіть тоді, коли щойно пообідали. Ті самі вивіски і запахи. Тільки тепер більшість дверей були відчинені навстіж, біля кав'ярень винесли столи просто на вулицю, а з однієї пекарні тягнуло свіжим хлібом так сильно, що Торен сповільнився ще за двадцять кроків.

Гал подивився на нього.

— Ні.

— Я нічого не сказав.

— Ти подумав.

— Забороняти думки це вже тиранія.

Бран сьогодні з ними не було, але Торен, здається, навчився самостійно компенсувати його відсутність. Вони звернули на ширшу вулицю. І Гал раптом спіймав себе на дивному відчутті. Наче востаннє він ходив тут дуже давно. Хоча насправді ні, лише місяці. Навіть не роки.