Розділ 19

За два місяці холодний сезон устиг закінчитися майже непомітно.

Спершу з дахів Академії зникли довгі льодові нарости. Потім сніг залишився лише в затінених місцях між старими корпусами, куди майже не діставало сонце. Ще за кілька тижнів розтанули й останні брудно-сірі замети. Земля підсохла, на деревах проклюнулася перша зелень, а сонце нарешті перестало бути просто яскравою плямою в небі й почало по-справжньому гріти.

До спеки було ще далеко. Вранці все ще хотілося накинути плащ, особливо перед заняттям на відкритому полігоні, а холодний вітер час від часу нагадував, що зима пішла зовсім недавно. Зате вдень студенти займали всі лави у внутрішніх дворах, відчиняли вікна аудиторій, їли просто на траві й знаходили дедалі більше причин не сидіти в бібліотеці.

Гал теж знаходив. Щоправда, здебільшого для того, щоб перейти до іншої аудиторії. Другий навчальний цикл давно набрав обертів, і Гал разом із ним. За ці два місяці він нарешті взявся за предмети, які не входили до його теперішньої програми, але могли бути зараховані до майбутнього диплома мага.

Відвідувати повні курси йому не було потреби. Достатньо було прийти до викладача, пройти перевірку й довести, що він уже володіє необхідними знаннями. Поки що Гал обрав один із предметів, який давно позначив у своєму списку словами «можна здати одразу».

Прийшов до викладача, попросив провести повну перевірку й за дві години вийшов із зарахованим курсом. Наступного тижня повторив те саме з іншим предметом. Із третім виявилося складніше. Викладач принципово відмовився зараховувати курс лише за теорією й зажадав повної практичної перевірки. Гал не заперечував. Через сорок хвилин викладач довго дивився на результат, потім на Гала й знову на результат.

— Ти точно не проходив цей курс раніше?

— Точно.

— Точність аж дратує.

— Можу зробити гірше.

— Не треба.

Так у переліку вимог до майбутнього диплома з’явилося ще кілька закритих пунктів. Самого диплома це поки не наближало настільки, щоб Гал міг помітити різницю, зате й часу майже не забирало. Тому він не бачив причин відкладати те, що вже міг здати.

Зі сном у нього, на диво, проблем не виникало. Гал спав цілком нормально — можливо, тому, що після насиченого дня просто не мав сил просто лежати.

А от із їжею виходило гірше. Варто було йому засісти над схемою чи розрахунками, як кілька годин зникали майже безслідно. Іноді лише поява Ліані, управляючого або Ріка нагадувала, що решта мешканців маєтку вже зібралася на вечерю й узагалі-то чекала лише на нього. Гал називав це надмірною опікою. Рік — необхідним наглядом за студентом, який без сторонньої допомоги здатен випадково скасувати собі вечерю. Індивідуальні курси Гал, навпаки, не скорочував. Насамперед тому, що саме вони виявилися найцікавішими.

Просторова теорія із Севаром повільно й методично руйнувала впевненість Гала в тому, що він добре розуміє простір. І це було чудово. За два місяці він навчився значно краще працювати зі стаціонарними прив’язками, розраховувати допустимі зміщення й будувати динамічні системи орієнтирів. А ще, що особливо тішило Севара, почав вчасно зупинятися. Не завжди, але вже достатньо часто, щоб це можна було назвати прогресом.

— Тут зайва структура, — одного разу сказав Севар, розглядаючи чергову схему.

Гал нахилився над столом.

— Вона дублює стабілізацію.

— Для чого?

— Якщо основна відмовить…

— Перехід уже заблокується. Додаткова структура нічого не врятує, лише ускладнить схему й збільшить витрати енергії.

Гал ще раз переглянув розрахунки. Севар мав рацію. Він закреслив зайвий вузол.

— Прогрес, — схвально промовив викладач.

— Я прибрав одну лінію.

— Для тебе це значний прогрес.

Гал хотів образитися, але не зміг.

До створення справжнього самостійного переходу його поки не підпускали. Теоретично Гал уже розумів достатньо, щоб спробувати. Саме тому Севар особливо наполягав, що робити цього не варто. Гал не сперечався. Принаймні не надто часто.

Рік теж стежив за його успіхами. Час від часу він проходив повз розкладені схеми й з абсолютно невинним виглядом запитував:

— Ще нічого не телепортував?

— Ні.

— Молодець.

— Припини.

Наступного разу Рік ставив те саме запитання знову.

Найдивніше розвивалася демонологія. Каель досі не дозволяв Галу самостійно проводити призиви. Причому тепер уже навіть не намагався вигадувати складні пояснення.

— Ні.

— Я ще нічого не запропонував.

— Ти прийшов із таким обличчям.

— Яким?

— З обличчям людини, яка збирається сказати: «А що, якщо…»

Гал сів навпроти нього.

— А що, якщо…

— Ні.

— Каелю.