Розділ 15

До маєтку Гал повернувся одразу після заняття. Перехід через стаціонарний телепорт зайняв звичну мить: щойно навколо був академічний вузол, а тепер знайомий зал власного маєтку. Щоправда, після останніх занять із просторової магії Гал уже не міг просто користуватися телепортом і не думати про те, як саме це працює. Він на секунду затримався на місці, намагаючись уловити хоча б щось у самому переході і нічого.

— Надзвичайно корисне спостереження, — пробурмотів Гал.

Мел, який лежав неподалік, ліниво підняв голову й послав йому образ людини, котра дуже уважно дивиться в порожню миску й очікує, що та пояснить будову світу.

— Я взагалі-то вчуся.

Мел позіхнув. Гал вирішив не сперечатися з котом, який очевидно не поважав сучасну просторову теорію, й пішов шукати управляючого. Той, як і очікувалося, був у своєму кабінеті. Побачивши Гала, він відклав документ, який читав.

— Щось потрібно?

— Сьогодні ввечері будуть гості.

Управляючий одразу перейшов до справи:

— Скільки?

— Троє нових. Ірса, Кален і Бран. Ну й усі наші, як завжди.

— Зрозумів. — Він потягнувся до чистого аркуша. — Вечеря?

— Так. Тільки більша, ніж зазвичай. Хочемо відзначити сьогоднішню перемогу.

— Яку саме?

Гал на мить задумався.

— Тактичну.

Управляючий подивився на нього.

— Це пояснення мало що мені дало.

— Ми перемогли в навчальній вправі.

— Тоді зрозуміло.

— І трохи зруйнували місто.

Перо зупинилося.

— Навчальне?

— Звичайно.

— Добре.

І він спокійно продовжив писати. Гал навіть трохи образився.

— Ти міг би хоча б запитати, наскільки «трохи».

— Судячи з того, що ти сам вирішив про це згадати, відповідь мені не сподобається.

— Кілька кварталів.

Управляючий знову зупинив перо.

— Зрозуміло.

— Випадково.

— Це справді покращило ситуацію.

Гал усміхнувся.

— Отже, вечеря. Без нічого офіційного. Просто нормальний вечір. Їжі побільше, напоїв теж. І економити сьогодні не потрібно.

— Добре.

— Серйозно. Візьми хороші запаси.

Управляючий кивнув.

— Скільки людей загалом?

Гал почав рахувати.

— Я, Ліані, Ельвар, Торен, Рін, Кіра. Мейра. Троє з моєї сьогоднішньої групи. Можливо, Рік, якщо з'явиться.

— Тобто десять, можливо одинадцять.

— Так.

— Для маєтку це не проблема.

— Знаю. Просто хочу, щоб нормально підготувалися.

— Кухню попереджу. Велика їдальня не потрібна?

— Ні. Краще там, де ми зазвичай сидимо, якщо помістимося.

— Поміститеся. Переставимо стіл і додамо місця.

Саме це Галу й було потрібно. Не прийом віконта, не офіційна вечеря в маєтку, просто велика компанія студентів, яка після занять вирішила нормально поїсти, випити й відсвяткувати перемогу. Хіба що в столиці, у маєтку одного з них. Гал усе ще іноді забував, наскільки дивно це звучить для людей, які не знали його достатньо давно.

— І наших попередь, — додав він. — Хоча вони все одно ввечері зберуться на вечерю. Просто скажи, що сьогодні вона буде трохи пізніше й компанія більша.

— Передам.

— Особливо Торену.

— Йому сказати причину?

Гал одразу похитав головою.

— Ні.

Управляючий підняв очі.

— Чому?

— Бо Мейра хоче особисто розповісти йому, що сьогодні сталося.

— А ти не хочеш?

— Я хочу, щоб він ніколи про це не дізнався.

Коротка пауза.

— Тоді, думаю, дізнається сьогодні.

— Саме цього я й боюся.

Управляючий ледь усміхнувся.

— Передам лише про вечерю.

— Дякую.

Він зробив ще кілька записів.

— Щодо їжі. Звичайна вечеря плюс гаряче, закуски й десерт із запасом?

— Так. І не один десерт.

— Торен?

— Торен.

— Зрозумів.

Оце управляючому пояснювати вже не доводилося. Торен жив у маєтку достатньо давно, щоб кухня знала його апетит не гірше за Гала.