Розділ 9

Гал потягнувся, підвівся з-за столу й уже подумав піти подивитися, хто саме повернувся, але не встиг. Двері кабінету відчинилися без стуку. Першим увійшов Торен. За ним Рін. Потім Кіра. Потім Ельвар, Мейра і Ліані.

Гал повільно оглянув усіх.

— А стукати?

Торен озирнувся на двері.

— Навіщо?

— Це мій кабінет.

— І що?

— У кабінети зазвичай стукають.

Кіра вже спокійно вмощувалася в кріслі біля стіни.

— Ми можемо вийти й зайти ще раз.

— Постукавши?

— Ні. Але ти знатимеш, що ми намагалися.

Гал подивився на неї.

— Дякую.

Рін уже роздивлялась книги на краю столу.

— Це Кайрен дав?

— Не чіпай.

— Я просто дивлюся.

— Рін.

— Добре, уже не дивлюся.

Ліані пройшла до дивана й сіла поруч із Мейрою. Ельвар зайняв друге крісло. Торен без жодних вагань розвалився в тому самому кріслі навпроти столу, де трохи раніше сидів управляючий. За кілька секунд кабінет Гала перестав бути робочим приміщенням.

Гал оглянув компанію.

— Ви всі вирішили прийти сюди?

— Так, — відповіла Мейра.

— Чому?

— Тут ти.

Аргумент виявився несподівано остаточним. Гал лише знизав плечима. Зрештою, маєток був «його» лише юридично. Гал ніколи не сприймав його як місце, де друзі були гостями. У кожного тут була своя кімната. Кожен знав, де що лежить. Ніхто не питав дозволу, щоб піти на кухню, в бібліотеку чи зайняти диван біля каміна. І кабінет, схоже, теж давно перейшов у категорію спільної території. Його це цілком влаштовувало.

— Ріка немає? — запитав Гал.

— Не бачили, — відповіла Ліані.

— В Академії теж? — запитав Ельвар.

— Я ні, — сказала Кіра.

Рін похитав головою.

— Я його після обіду взагалі не зустрічала.

Торен махнув рукою.

— Це ж Рік.

Цим, загалом, усе було сказано.

Мейра усміхнулася.

— З'явиться на вечерю.

— Або завтра, — сказав Гал.

— Або через три дні, — додав Торен. — І скаже, що ходив по хліб.

— Причому хліба не принесе, — зауважив Ельвар.

Гал засміявся. Це справді було дуже схоже на Ріка. Він міг зникнути невідомо куди, нічого нікому не сказати, а потім повернутися з таким виглядом, ніби просто вийшов у сусідню кімнату. У перші місяці Гал ще питав. Тепер перестав. Якщо Рік вважатиме за потрібне — розповість. Якщо не вважатиме — витягнути з нього щось усе одно буде майже неможливо.

— Добре, — Гал знову сів. — Як день?

— Погано, — одразу сказав Торен.

— Чому?

— Після ранкової тактики все було нудно.

— Тобі дали підірвати п'ятьох одним плетінням.

— Саме тому все інше вже не могло конкурувати.

Кіра закотила очі.

— У нього весь день одна тема.

— Неправда. На обіді я ще говорив про їжу.

— Винятково різноманітна особистість, — сказала Мейра.

Далі розмова розсипалася сама собою. Рін розповідала про лекцію, де викладач примудрився майже половину заняття сперечатися з одним зі старших студентів щодо трактування нестабільних просторових структур.

— І хто мав рацію? — запитав Гал.

— Обидва.

— Найгірший варіант.

— Саме! Вони говорили про різні умови формування й зрозуміли це лише наприкінці.

Ельвар розповів про свою практику значно коротше. Кіра поскаржилася на викладача, який задав матеріалу так, ніби його предмет був єдиним в Академії. Мейра згадала якусь особливо невдалу практичну вправу іншої групи, наслідки якої довелося прибирати майже годину. Ліані говорила менше, переважно слухала інших, але час від часу вставляла настільки влучні зауваження, що Торен двічі ображено вимагав припинити його дискредитувати. Гал слухав, іноді відповідав, іноді сміявся. Такі вечори він любив. Не через щось особливе. Саме навпаки. Тому що нічого особливого не відбувалося. Просто всі повернулися додому.

Через якийсь час Рін звернула увагу на порожню чашку біля Гала.

— Кава?

— Управляючий приносив.

— Просто так? — підозріло запитав Торен.

— З документами.

— А. Тоді це хабар.

— За що?